Вони сходяться в одній точці, ніби кораблі в морі — якраз навпроти мого сидіння. Зліва йде Борода — співак російських пісень у дизельному поїзді Черкаси — Умань. Праворуч — молода контролерка, блондинка і просто сувора особа.
У дизелі два постійні співаки, є ще дядько зі Шполи. Але від того я тікаю, як чорт від ладану, — він не має ні голосу, ні слуху. Щосили бренькає по струнах і виводить козлячим голосом.
Інша справа — Борода. У цього є все: хіпстерська зовнішність, вокальні дані. Навіть не зважаю на російську мову. Даю дві гривні просто заради контрасту. Люблю, коли справу роблять професіонали.
Борода часто виконує пісню, яка виражає загальний настрій вагона. Однак цього разу не вгадує. Я такої пісні в житті не чув.
— Давай никогда не ссориться,
Никогда, никогда.
Пусть сердце сердцу откроется
Навсегда, навсегда.
Контролери йдуть швидше, аніж співак із гітарою. Коли вони зустрічаються, блондинка переходить на крик:
— Скільки разів тобі казала не заходити в мій вагон?
Борода обриває пісню:
— Не нравится, что пою, — вызывай полицию!
— Через тебе в мене премію забрали! — лютує кондукторка.
— Так ты за деньги и маму родную продашь!
Кілька хвилин вони верещать на весь вагон. Кондукторка хапається за інструмент. Борода видирає гітару й проривається на вільний простір. Знову заводить:
— А мне до тебя только шаг всего,
Только шаг небольшой,
Но как, научи, прошагать его,
Чтоб сказать: "Дорогой"…
Народ йому вже не подає — не вірить у щирість. Борода це розуміє й майже бігцем доходить до дверей.
Тим часом кондукторка підходить до мене.
— До Тального? — запитує. — 25 гривень.
Квитка не дає. За "зайців" у вагоні премію не відбирають.
1 
1
Комментарии
2