Мері

Скутість перших хвилин зустрічі випускників розвіює Вовка Мельниченко. Він приїхав з Америки. Розповідає історію про кабана.

— Прилетів я в Бориспіль і першим ділом дзвоню до Сашка Моторного, — каже. — "Сашко! — наказую. — Мордуй кабана!" Сашко проситься під милий бік. Мовляв, ще пару днів хай підросте. Телефоную разів п'ять. Усе те саме. Кабан росте. Коли вже сиджу в літаку на Америку, лунає дзвінок. Сашко заколов кабана й зве покуштувати.

Усі сміються, бо кабан — це тема, яка найбільше об'єднує українців.

Володя Дорофєєв приїздить одним із останніх. Згадуємо історію про ящик ситра. Колись у школі ми домовилися про матч у шахи. Я виграв поєдинок із 10 партій. Володька підбив мене зіграти таку саму ставку в карти. Спочатку я програв свій ящик, а потім — іще один. Образився і ситра Володьці не купив.

— Юрасику, бігом по ситро, — сміється.

Від "Юрасика" мені стає особливо приємно. Так мене звала лише мама й однокласники.

Володька питає про дітей. Хвалюся, що донька-одинадцятикласниця знає три іноземні мови.

— Слава Богу, в неї не наша Мері викладає, — згадую покійну класну керівничку Марію Денисівну.

Володьку це зачіпає за живе. В ньому вона розчарувалася. А коли Мері розчарувалася — все, можна ставити хрест, гарного ставлення не повернеш.

— Яка Мері? — обурюється Володька. — Вона мене колись до школи без батька не пускала. Усі наші провини записувала до зошита. Тому вона не Мері, а Мері Блекбот!

Ми заливаємося сміхом від шкільного гумору. Це була її кличка. Як я міг забути! Мері Чорна Дошка — так лише в школі можуть придумати.

Наступного ранку я прокидаюся важко. Згадую, що моїй дружині треба в Черкаси. Володя вранці обіцяв заїхати.

— Тільки не називай його Вовочкою, — кажу Надійці на дорогу. — Ми так його в дитинстві дражнили. Почує й занесе на чорну дошку.

×