Моє майбутнє

Покійному Сашкові Шпаку на язик краще було не потрапляти. Якщо дасть кличку — то на все життя.

Брюнет Сашко Костенко отримав псевдо в 10 класі, коли ми вчили українську літературу кінця ХІХ — початку ХХ століть.

— Ходи-но сюди, Костенко-Карий.

Валерці Чамлаю пощастило менше.

Якось під час шахового турніру Шпак диктував судді прізвища учасників. Суддею був вчитель географії Георгій Штейн. Коли дійшла черга до Валерки, Сашко надиктував:

— Макуха-Чамлай.

Під час церемонії нагородження Георгій Олександрович так і оголосив.

— Яка ще макуха? — Валерка скривився так, що, здавалося, зараз заплаче.

Кілька разів я попадався на коронний розіграш Шпака.

— Ось іде Вітька Рубан. Допоможеш його розіграти, — шепотів мені на вухо.

Як зараз пам'ятаю, було це наприкінці квітня.

— Тобі оце не жарко? — Сашко плескав Вітьку по байковій сорочці. — А я вже в річці купався!

Вітьку голими руками не візьмеш.

— Брешеш, ще вода холодна.

— Яка ж вона холодна! — вдавано обурювався Шпак. — Сонце пече із середи. Нормальна водичка. Та в мене й свідки є. Хлопці з класу бачили — Олег Кудревич, Вовка Дорофєєв, Сергій Бабій, Андрій Граділенко.

Тут Шпак робить драматичну паузу й удавано питає.

— Я не пам'ятаю, Юрко, ти був чи ні?

— Аякже! — піддакую. — Я ж із вами з англійської втік. Сам бачив, як Шпак двічі переплив річку біля верби.

Вітька не вірить до останнього. І тут я додаю подробиць.

— Ще й з тарзанки хотів пострибати, але ми відмовили.

Рубан починає кліпати очима й, здається, ось-ось повірить.

Я не витримую й починаю усміхатися, але Сашко грубо перебиває мене.

— Ну й брехун ти, Юрко! — дивиться на мене співчутливо. — З цим треба щось робити, бо я боюся за твоє майбутнє.

×