Рудих немає

— Хто це? — запитую бабу Целю й показую на жирного рудого кота.

— Кот, — каже повариха.

— А це? — тицяю в облізлу кішку брудно-коричневої масті.

— Котіца, — Цецилія вчить мене польської мови.

Розповідає, коти від кішки — без ума. Двічі на рік приводить кошенят. Спершу — в березні, а згодом — у серпні.

Я кидаю недовірливий погляд.

— Щось вона на секс-бомбу не схожа.

Баба сміється. Здалеку видно, що в неї у роті немає жодного зуба.

Надворі — початок квітня. У релігійному осередку "Бетанія" поблизу Колобжега ми з Володькою вже тиждень. Працюємо в ксьондза Болеслава. Він буває наїздами. Окрім служби Божої, керує кількома сільгосппідприємствами. Перепродує бичків, свиней. Купує комбайни й трактори. Осередком управляє 29-річна Ева. Вона незаміжня. Каже, збирає на житло в Колобжезі. Мешкає в будинку Болеслава. Ксьондз — на третьому поверсі, Ева — на першому.

— Ти думаєш, між ними нічого немає? — запитує товариш. — Гадаю, не все так просто. У перший день тут був якийсь з'їзд ксьондзів з усієї округи. Що цікаво — священики різного віку, але в кожного є молода секретарка.

За місяць Володьку відправляють у село Сирковіце бити свиней і сторожу­вати бичків. У червні він повертається в Україну.

Я залишаюся до середини серпня. В останню ніч перед від'їздом не сплю. Рахую години. Ксьондз приїжджає опівночі. Запалює світло на третьому поверсі. Бачу, як спускається на перший. Згодом загоряється нічник у кімнаті Еви. Ще з півгодини там метушаться тіні. Потім усе стихає.

Уранці Ева відвозить мене на залізничний вокзал.

— Усю ніч не спала, — скаржиться. — Приїхав ксьондз із Білорусії. Пішов до себе в кімнату. Роздягнувся, помолився. Ліг у постіль, а там щось ворушиться. Злякався, аж підскочив. Виявляється, кішка якось прокралася й привела сімох кошенят.

— Від кого? — не стримуюся.

— Не знаю, — Ева стинає плечима. — Але рудих немає.

×