Востаннє

У хаті перед телевізором стоїть старе крісло. Намагаюся не сідати в нього. Інколи туди скочить і скрутиться калачиком пес Мажор, коли нагавкається на вулиці.

Три роки тому це було улюблене місце матері. Добре пам'ятаю, що того вечора вона дивилася новини.

— Мам, лягай уже, — просив її.

— Я ще трохи.

За кілька хвилин вона вже не могла підвестися — інсульт. Викликав "швидку", накинув куртку. Коли доїхали до реанімації, встигла сказати:

— Як же ти підеш додому без шапки?

Раніше мама розповідала, як доглядала хвору бабу.

— Вона лежала і важко дихала. Лише інколи могла поворухнути рукою. Я зіскакувала з дивана і бігла до неї. Вже перед смертю побачила, ніби щось шепоче. Нахилилася.

— Не бігай босоніж, — розчула з другого разу.

Моя тітка з дядьком-поляком після війни жили в Польщі. Несподівано тьотя Галя захотіла додому, в Україну. Вирішила їхати. Дядько пішов проводжати. Коли поїзд рушив, стрибнув до вагона. Відтоді не бачив родичів. Лише в 1997-му до нього, сімдесятирічного, приїхала сестра Стефка з чоловіком Семюелом. 40 років жила в Австралії.

Семюел не хотів заважати спогадам брата й сестри. Коли я приходив з трирічною Ірою, він брав її за руку та йшов на берег Тікича. Ця сцена і досі стоїть у мене перед очима: сивий смуглявий австралієць і трирічна дівчинка про щось жваво розмовляють. Байдуже, що вона не знає англійської, а він ані слова не розуміє українською.

А потім настав час прощання. Стефка плакала. Вона розуміла, що бачить брата востаннє. Дядько довго тримався, але коли приїхало таксі, сльози як горох потекли по його небритих щоках. Піддалася загальному настрою і почала ревіти і мала Іра.

Ми пішли додому після всіх. За півсотні метрів я оглянувся. Дядько Станіслав стояв біля плетеного тину лисий і без шапки.

×