О шостій ранку прокидаюся, беру собаку і йду до Дніпра. А вчора збудили на годину раніше. Гупало у сусідній квартирі. Якщо вже так трапилося, то піду раніше, думаю.
У тамбурі бачу навалені сумки. Дивуюся спросоння й іду далі. На лавочці біля під'їзду зустрічаю сусідську пару. Сидять, як на побаченні, байдуже, що моїх років.
— Що сталося? — питаю.
— До квартири не можемо потрапити. Син міцно спить, — каже Наталка. — Їздили у Харків до доньки, намучилися всю ніч у поїздах. А тепер ось тут вештаємося.
— Ми попереджали, щоби замикався. А він зачинився на клямку, — сердиться Василь. — А тепер хоч коти гармати — не почує.
За годину повертаюся. На лавочці нікого. Товчуться в тамбурі. Жінка гамселить у двері кулаком, чоловік намагається просунути ножа в щілину.
— А телефонувати не пробували? — цікавлюся.
— Яке там! — каже Наталка. — Він удався в мого батька. Діду вже під 90. А коли засинає — нічого не чує. Спить, як дитина. Я кілька разів думала, що помер.
О пів на дев'яту виходжу на роботу. Від гуркоту давно прокинулися жінка й донька. Картина в тамбурі незмінна. Сусідка з нижнього поверху радить викликати майстра, що відчиняє квартири. Її не слухають.
О пів на другу, в обід, застаю сусідів там же.
— Я вже хвилююся, — схлипує Наталка. — Може, щось трапилося? Викликала майстра. Погодився відчинити за 1400 гривень.
Василь її перебиває.
— А ось я зовсім не хвилююся!
За столом борщ не лізе мені до горла. Прислухаюся, як сусіди лупають ту скалу. Зрештою чути гуркіт відчинених дверей. Не можу пропустити цю картину й вискакую в тамбур. Доки Наталка розраховується з майстром, Сергій із паском заходить усередину. Лунає перший ляск і вереск хлопця. Загалом нараховую 14 ударів. По 100 гривень кожен.
1 
1
Комментарии
1