Камера схову

У нашому роду було немало людей легких і веселих.

Були й другі, серйозні. Вони казали про перших: "І як ото воно так примудряється — що б не сталось, а воно вибрешеться!"

Оці другі інколи й собі дозволяли бути веселими, а точніше — насмішкуватими. Звісно я більше люб­лю перших. Бо коли у тебе щось у житті не клеїться — краще говорити з ними. Вони сміятимуться без насмішки, от що важливо.

Тепер і тих, і тих поменшало.

У Яготині живе брат Василь, якого дуже люблю. Він з отих — перших. У нього є терапевтичні історії для всякої нагоди.

Ось одна з них. Якось діти чи онуки знайшли шкільний табель цього Василя. А там самі трійки. Вони кажуть:

— Як же так? Ти нас ганяєш, щоб гарно вчилися, а сам що?

Він вибрехався ось яким способом:

— Я, дітки, вчився давно, тоді ще була трибальна система. За тією системою я був круглий відмінник!

— А в баби в табелі — все п'ять!

— Так баба ж училася вже за п'ятибальною системою!

Він уміє це розказати так, що хочеться повірити, хоч і знаєш — неправда.

А то ще історія. Якось онук, Іван, попросив його розказати казку перед сном. Я, каже Василь, розказав не як треба, а як умів. От і ти так роби: не бійся, якщо чогось не знаєш канонічно. Роби як умієш — і воно вийде правильно.

Почав він ту казку так: "Кощій Безсмертний приїхав електричкою в Яготин. На станції замкнув яйце в камері схову, а сам пішов у буфет…"

Що було далі, він уже забув — окрім того, що онук дуже сміявся, і куди той сон подівся. "А що там смішного? — каже Василь. — Я ж нічого не придумав — ти ж знаєш, колись на станції в Яготині були й ці камери, й буфет був!"

Мене ця Василева історія зачарувала, може, більше, ніж Івана, бо все те вже давно не згадувалось, і той станційний буфет, і камера, в якій я колись сховав живого півня.

×