London is the Capital

Бувають новини, яким років по 50, а ти про них оце аж тільки почув.

От у мене сталася недавно чудна пригода. ­Зійшлися — я, Василь і Йван. А давно ж не бачилися, літ 120, як на трьох помножити. Сіли, згадали всякі шкільні історії. Іван розказав, як він в анкеті на питання "Ваш улюб­лений вірш" відповів: "Швачка" Грабов­ського. Теє прочитала вчителька української літератури Соня Йосипівна і в неї перед усім класом вирвалося:

— Тю, ти шо? Правда?!

— Чесне слово! — сказав Іван. А очі круглі, уважні такі.

Й ми хором — рученьки терпнуть, злипаються віченьки — прокричали того вірша й неабияк утішилися, що не забули його, троє старих придурків.

А Василь згадав, що він на уроки Соні Йосипівни не ходив з принципу. Ну, добре, весною чи восени є де прогуляти той урок, а зимою що? Василь пояснив, що зимою можна піти через сад у медпункт, де якось замість уроку він г у л я в у б у т и л о ч к и з піонервожатою і вчителькою англійської, знаєш, була у нас така. Він показав — яка.

Отут мене й перемкнуло. Бо це й була ота сама новина. Якось усе спливло з глибини. Я ж ту вчительку хотів узяти тим, що знав London is the Capital і всяке таке. А вона на те не повелася. І так гірко на душі стало. Й не через ревність, а через мою тодішню дурість, бо я ж тоді думав, що раз Василь аж на рік менший за мене, то ще не вміє гуляти в такі ігри. А воно бач як!

Це як короткий землетрус, після якого незмінний пейзаж минулого враз міняється, а ти ж той пейзаж усе життя любив, бо там жив оцей Василь, якого слухалися коні. Всі коні, на яких я їздив у ранній юності, діставалися мені од нього. Слава Богу, скоро звичний пейзаж повернувся на місце, і знов на душі стало тепло, наче їдеш осіннім полем на Василевому коні, підмостивши кухвайку замість сідла.

×