У снах найдивовижніші пригоди часто не мають особливих ознак. Ні, все тут елементарно — це не Стамбул, не війна, не смерть і не погоня, а просто собі опиняєшся в довгому приміщенні, там стоять нефарбовані дерев'яні ослони, і ти сидиш в останньому ряду скраю ліворуч. Під протилежною стіною бачиш стіл, за ним двоє якихось дівчат. І ти знаєш, що їх там мусить бути троє, тільки третьої не видно, її від тебе ховає висока, чисто побілена грубка, від якої в цьому сні тепло. Ця половина, де дівчата — освітлена, а зліва за грубкою напівтемрява. І я — якраз на цій межі. Відхиляюся трохи вправо і бачу цю третю дівчину (з-під світло-русявого чубчика — великі темні очі). Вона не встигла побачити мене, і я відхиляюся знов у напівморок. Дівчата збиралися співати, а так і не заспівали.
Дівчата збиралися співати, а так і не заспівали
Ото й увесь сон — а я днів зо два ходив, зачарований ним. Що ж такого в ньому було? Те місце, що снилося, я впізнав — сільський клуб, він у нас звався "клуб номер два", його вже давно нема. Я там був усього раз, років сорок п'ять тому — ходили з хлопцями на кіно про югославських партизанів, а в мене ще була таємна надія побачити там ту дівчину. І те, як я в цьому сні визирнув, щоб її побачити, а потім знову сховався, належить саме тому віддаленому часу. Саме так я зробив би тоді.
Десь аж у другій половині свого життя навчився дивитися на неї спокійно, а отже, цей сон весь із тої епохи, коли я так ще не вмів. І диво цього сну — в поверненні туди. Ось звідки зачарованість. Це, мабуть, так, як висадитися на Місяці — можна, а все одно неймовірно, навіть коли ти вже там.
Жаль, що дівчата не заспівали. Але все правильно, це й не могло приснитися, бо я й справді, ні тоді, ні потім, не чув, як вона співає.
1 
1
Комментарии
1