Я знав Григора Тютюнника. Востаннє бачились отак от у кінці грудня, за пару місяців до його смерті. Він стояв на порозі босий, поперемінно на одній нозі, як гайстер, бо знизу віяло холодом.
Згадав це, бо вже нема людей, од яких ми щось знали, а вже меншає й тих, хто щось знав од нас. І ширшає прогалина нашої спільної пам'яті, де ми когось любили або ні, де комусь дорікали за їхні тридцяті-п'ятдесяті, як згодом хтось нам дорікав за наші сімдесяті-вісімдесяті.
А зараз світ усе більше схожий на те село, в якому на твоєму кутку зосталось тільки дві хати, де тебе знають і куди можеш зайти як додому. А на другий куток, який ти колись любив, і не потикайся, та ще й поночі, бо ти там вже чужий.
Але часом не вбережешся і чорт занесе тебе в таке місце, де все вже не твоє.
Ось недавно побачив навчальний відеоролик, де розказували про новелу Тютюнника "Три зозулі з поклоном" — може, найглибше з усього, що написано про наші тридцяті, про тих, хто тоді жив чи ще не народився. В ролику ж це подавалося по-клоунськи, мов для убогих дітей, про яких кажуть, що вони з п р і в є т о м, і яким вже чужа мова, що нею все те написано.
Це приголомшувало. В такому стані часом скажеш щось не так. Немов тобі одірвало голову, та голова лежить на землі, дивиться в небо й каже: "Бач, нахмарило, мабуть, сніг випаде!" — замість сказати: "Господи, мене вже нема!"
А я після того ролика сказав: "От і не стало дівчат, які мене коли-небудь полюблять!"
Ляпнув — уголос, при жінці.
Вона каже: "Та чи тобі їх мало було?"
Так не в тім же річ — мало чи ні. А в тім, що зостався позаду час, коли те, що ти знав, було важливо для когось іще, сьогодні й завтра. Тепер той час для тебе проминув. А отже ні одна дівчинка не засміється й не заплаче од розказаного тобою.
1 
1
Комментарии