У селі на проводах можна зустріти людей, яких не бачиш по кілька років. Мало не розплакалась, коли на гранітному надгробку побачила портрет бабусиної сусідки баби Марти. Добрішої людини не знайти. Ще на Різдво приходила зі священиком і церковним хором до нас колядувати. Коли вона встигла лягти у землю біля покійного чоловіка?
Заспокоююсь, коли за пам'ятником бачу її патріотичну жовто-синю хустку. Баба Марта христосається і хвалиться, що на Великдень подарувала собі пам'ятник.
– Я б і труну собі вибрала, якби було де вдома поставити, – говорить і натирає ганчіркою до блиску свою надгробну плиту. Заплямовану чоловіка не чіпає. – Спочатку збирала пенсію на похорон, але тепер нема на кого положитися. Боюсь, що внуки гроші мої розтратять. А я не хочу 10 років під дерев'яним хрестом лежати. 5 тисяч гривень вклала – і спокійна. Всі сусіди мені заздрять. Дітям залишиться тільки поховати й дату смерті викарбувати.
Я б і труну собі вибрала
Мода ставити собі пам'ятник за життя в нашому селі пішла від діда Мирона. Він жив недалеко від цвинтаря. 15 років тримав для себе місце біля покійної дружини. А одного дня там поховали чоловіка, який утопився в ставку. Мирон Іванович довго сварився з сільським головою, а той тільки руками розводив: похоронили, де було місце. Дід відвоював собі ділянку один на два метри під високою березою через два ряди від дружини. Щоб нікого в могилу не поклали, поставив пам'ятник і огорожу.
– Так надьожнєй. Тепер мою територію ніхто не займе, – пояснював моєму дідові, якого запросив на цвинтар обмити свій надгробок.
Позаторік діда Мирона діти забрали до столичної клініки. Операції на серці він не пережив, помер у лікарні. Його тіло спалили в київському крематорії. На сімейній раді діти вирішили залишити прах батька в колумбарії на Байковому кладовищі.
Так у Мирона Івановича з'явилося дві могили. Пам'ятник на сільському цвинтарі почав кришитися, огорожу поїла іржа. Але дідового місця ніхто не займає.
1 
1
Коментарі
7