Вони з'являються щоразу в таких кількостях, що я відверто гублюсь. Зі "щоразу" я загнув. Вони з'являються лише тоді, коли в нас хтось умирає. В моїй родині таке стається десь раз на 25 років. Та й гублюсь я тільки на якусь мить. Хоча знаю, що тут вони якраз дуже доречні. Точніше, доречні тільки тут.
Я довго силкуюся пригадати ім'я цього чотириюрідного дядька з Кульчієвець, який слинить мені щоку губами і залишає синій слід на шиї від пальців, чіпких, як кліщ. Іван? Петро? А ця вічно жива бабуся із Суржинець, яка одразу ж згадує, як я ганяв малим по дворі її гусенят? Хто вона мені та по якій лінії? А хто ця вагітна дівчина з Китайгорода, яка стримано усміхається і каже мені тихенько, поставивши біля труни вінок: "Андрій, прівєт..."? Троюрідна племінниця? А може, чотириюрідна внучка?
Троюрідна племінниця? А може, чотириюрідна внучка?
Всі вони — моя велика й неозора родина, з якою я не маю нічого спільного. Начебто. У вічному конфлікті міста й села у нашій сім'ї вже два покоління тому перемогло місто. Перемогло невблаганно. Але сьогодні вони тут. І ми разом. На кілька годин. Зараз прийде панотець і відспіває. Потім приїде автобус, і всі ми поїдемо на цвинтар. Авжеж, ми зробимо все, як слід. Як робили вже тисячу років. Плакали, втирали сльози, хрестилися справа наліво. І жили далі.
Після поминок вони роз'їдуться по своїх селах, до своїх корів і гусенят, до своїх стріх і нерозтрачених цінностей, яких я — ні, не втратив — ніколи не мав. Але в цей момент ми разом. Нас об'єднує мертва людина у труні, яка, здається, навіть ледь усміхається. Бо ми разом. І їй від цього добре лежати на своїй вічній солом'яній ковдрі.
Я завжди думаю про цю даність. Думаю, коли погано й коли добре. Я згадую про свою смерть, яка теж колись буде. І як би мені зробити так, що коли і я лежатиму, ледь усміхнений, підійшла з вінком якась незнана вагітна праонучка й тихенько прошепотіла, поклавши вінок: "Андрій, прівєт...".
1 
1
Коментарі
39