Якось їхав автобусом зі Львова до Вроцлава. Чотиригодинне стояння на кордоні з перевіркою паспортів і шуканням спирту в презервативах й сигарет під шкірою сидінь закінчилося глупої ночі, й ми нарешті рушили в глиб Польщі. Втім, їхалося недовго: за кілька кілометрів до міста Жешув ми знову стали, наче вкопані. Попереду нас була аварія. Про це недвозначно свідчили машини швидкої допомоги та поліції, що сновигали туди-сюди. Або надавали допомогу, або виконували лише протокольну місію.
Стояння було пітним і виснажливим. До того ж невідомо було, скільки це триватиме. Однак, я певен, кожен пасажир згодився стояти в цій дірі безкінечно довго в обмін на просте знання: попереду всі живі. Попри те, що зовсім чужі й незнайомі.
Аж раптом наш водій налаштувався на якусь ультракоротку радіочастоту. І ось у тишу автобуса, який нашорошив вуха й дослухається до кожного звука, ввірвались місцеві таксисти:
— Хлопці, що там сталося?
— Та далекобійника машина збила… Виходив із кабіни.
— Живий?
— Та невідомо.
— Не знаєте, довго чекати?
Попереду нас була аварія
— Поліція сказала, десь 2 години щонайменше.
Я на мить уявив, як над чорною від ночі польською дірою зібралися ангели життя й ангели смерті, що по-дружньому спілкуються між собою, ніби вирішуючи якісь свої професійні проблеми. "Живий?" — ніби між іншим цікавиться ангел смерті, вже готовий забрати душу далекобійника у свої чертоги. "Та невідомо", — відповідає ангел життя, спостерігаючи за звичною роботою польських реаніматорів.
А ми, втомлені українські люди в угорському "Ікарусі", тримаємо за того невідомого далекобійника кулачки, чекаючи на свій шлях до ранкового Вроцлава. І цього разу він для нас обов"язково настане.
1 
1
Коментарі
20