Трамп, Путін, Сі. Хто третій зайвий?

6

Америка думала налякати Китай. Насправді ж штовхнула його в обійми Росії. Глобальна війна між двома наддержавами – США та Китаєм – вже триває. Поки що це війна без прямого бойового зіткнення, але назвати її просто "торговою" вже не можна. Бо справа не в митах, які Трамп підвищує для КНР.

Справа у світовому лідерстві або, принаймні, у лідерстві в своєму регіоні. А на позицію гегемона претендує як Америка, так і Китай. Але є ще третій гравець – Росія. Ескалюючи протистояння з Китаєм, Сполучені Штати штовхають його в обійми до РФ.

А було колись…

Якби президент США Річард Ніксон був живий, він міг би сказати так, як часто говорить Трамп. "Якби я був президентом, ця війна не розпочалася би", – зазначив би Ніксон. І це стосувалось би загострення стосунків між США та Китаєм.

Бо свого часу Америка дуже вправно скористалася конфліктом, який тривав між Пекіном і Москвою. Коли у 1956-му, за три роки після смерті Сталіна, перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов виступив із критикою сталінізму, це дуже сильно обурило тодішнього китайського лідера Мао Цзедуна. Хрущов автоматично потрапив у число зрадників комуністичної ідеї.

Радянсько-китайський розкол призвів до збройних сутичок на острові Доманський у 1969-му. І це вже була та точка неповернення, після якої зовнішньополітичний маятник Китаю хитнувся у бік США. Пекін просто злякався, адже тодішні аналітики навіть припускали, що СРСР може завдати превентивного удару по китайських ядерних об'єктах. Моментом вдало скористався Генрі Кіссінджер, який почав готувати ґрунт для зустрічі Мао Дзедуна та Річарда Ніксона.

У лютому 1972-го Ніксон відвідав КНР. Він став першим президентом США, який побував у комуністичному Китаї. При цьому Ніксону вдалося уникнути обвинувачень у симпатії до комунізму. Всі ті слова, які він казав Мао Дзедуну, були продумані та зважені до дрібниць. СРСР тільки кусав лікті, дивлячись на зближення старого ворога – Америки – із новим недоброзичливцем, яким став Мао.

 

Так робилася дипломатія у ХХ столітті. А тепер глянемо, що ми маємо у ХХІ-му.

Зовнішньополітичне хамство

Якщо наприкінці 1960-х – початку 1970-х Пекін побоювався різких рухів Москви, то нині ситуація геть інша. Китайський очільник Сі Цзіньпін точно не боїться Путіна – він радше дивиться на нього згори вниз, і в буквальному, і у фігуральному сенсі. Його позиція є сильною, а тому Сі складніше перетягнути на свій бік. Але Трамп – не Ніксон, він навіть не докладає зусиль.

Трамп діє нахрапом, у властивому йому нарцисично-агресивному стилі. А почет старанно мавпує свого "короля": віцепрезидент США Джей Ді Венс дозволяє собі називати китайців "селюками", не розуміючи, що спалює за собою останні мости. Китай реагує на це стримано, і речник китайського МЗС Лінь Цзянь лише зазначає, що "такі неосвічені й нешанобливі слова" "шокують та і засмучують" його країну.

Але гнів Пекіна помалу настоюється та міцнішає – як китайський чай у чайнику.

"Справжній селянин із сільської Америки, здається, не дуже добре уявляє собі світ", – пише про Венса редактор газети Global Times Ху Сіцзінь. І це правда. Команда Трампа, яка складається з самозакоханих неуків, не бачить айсбергів у світовому океані і вперто направляє свій "Титанік" на їх вістря.

 

Американський флот – і це вже не метафора – висувається в напрямку Панамського каналу, ще однієї точки на мапі, де Трамп штучним чином створює загострення. Вашингтон не відмовляється від своєї мети – нейтралізувати вплив Китаю в цьому стратегічно важливому регіоні та посилити там свою присутність.

Цьому передувало блокування Пекіном важливої для США угоди. Гонконзька компанія CK Hutchison, яка володіє портами Бальбоа та Крістобаль по обидва боки Панамського каналу, планувала продати свої активи консорціуму на чолі з американською фірмою BlackRock за $22,8 млрд. Це дало б США контроль над ключовими портами каналу. Однак Китай ініціював антимонопольне розслідування і заборонив CK Hutchison завершувати оборудку.

Міністр оборони США Піт Хегсет заявив, що США не дозволять Китаю "озброїти" канал для власних цілей. Тепер Пекін шукатиме слабкі місця Америки, щоби вдарити туди, уникаючи – поки що! – збройної війни.

 

Трамп може скільки завгодно вихвалятися тим, що європейські лідери буцімто "цілують його в дупу" та плазують перед ним, благаючи знизити мита. Насправді адресат розпочатої ним тарифної вакханалії один, і це – Китай. Саме Китай має стати на коліна і погодитися знизити мита, щоб змінити зовнішньоторговий баланс на користь США.

Але Китай не прогнувся навіть після того, як президент США підняв тарифи для китайських товарів до 125% – через "брак поваги", як пояснив це сам Трамп. Він просто не розуміє простої істини: товариш Сі ніколи не піде до нього на поклон, Китай натомість компенсуватиме розірвані торгівельні зв'язки зі Сполученими Штатами зближенням з Росією.

Якщо геніальний план Трампа полягав у тому, щоб власними руками підштовхнути Пекін до тіснішої інтеграції з РФ і вимостити фундамент для спілки під назвою "русский с китайцем братья навек", то він – на вірному шляху. А те, що цей шлях ідіотичний, Трамп зрозуміє згодом. Або ж не зрозуміє. І звинуватить в усьому свого попередника Байдена – суто за звичкою, чи, можливо, знайде ще когось, на кого можна перекласти відповідальність за власні провали.

А що Китай?

Ексдиректор з питань Китаю при міністрі оборони США з 2005 по 2006 рік Джозеф Боско пише у колонці для The Hill, що Сі Цзіньпін із великим інтересом спостерігає за тим, як Трамп ображає увесь світ, і лише Росії роздає преференції.

Американський лідер публічно принизив президента України Зеленського, примусив Україну до "перемир'я", якого Росія й не думала дотримуватися, та й загалом – фактично знехтував суверенітетом нашої держави, нагадує Боско. Все це справило враження на китайського лідера, який зрозумів: його час настав.

Поганий приклад завжди поширюється стрімко і невпинно, як епідемія грипу. Трохи відволікаючись від головної теми, нагадаємо, що не встиг Трамп накласти оком на наші рідкісноземельні метали, як польські політики заявили претензію на одеські порти. Сі Цзіньпін також має свою претензію – давню і стійку – він хоче захопити Тайвань.

 

Статус острівної держави залишається спірним, і Боско припускає, що зараз Пекін розгорне широку інформаційну кампанію, спрямовану на те, щоби підкреслити: Тайвань належить Китаю.

А далі від слів перейде до діла. Сі Цзіньпін може захопити острів, погрожуючи ядерним ударом, або – як мінімум – влаштувати його блокаду.

Запобігти цьому можливо лише якщо Трамп відкрито і недвозначно заявить про готовність США захищати Тайвань, поклавши відповідальність за можливе розв'язання війні на Китай.

Пекін готовий до такого перебігу подій – він все одно буде гнути свою лінію, якщо тільки не вирішить, що пряма конфронтація з Вашингтоном йому невигідна. А от чи готовий сам Вашингтон зіткнутися із наслідками своєї, м'яко кажучи, немудрої політики?

 

Тим часом у Кремлі…

Американське видання The Hill, посилаючись на аналітика Аарона Фрідберга, пише про те, що Китай та Росію об'єднує "антиідеологія" – відмова від ліберального світопорядку, за який виступають США. Або, принаймні, виступали донедавна – за часів президентства Джо Байдена.

Китайські й російські політики вивчили уроки історії не гірше за американців, запевняє видання. Вони знають, що китайсько-радянський розкол сприяв американському тріумфу, і не хочуть допустити повторення цього сценарію.

The Hill нагадує, що Китай просив Росію відкласти вторгнення в Україну до завершення Олімпійських ігор у Пекіні, і Путін на це пристав. А перед самою війною обидва лідери підписали меморандум про союз "без кордонів". Вони ділили світ на двох і поділили би його, якби Україна пала, а слідом за нею пала би і Європа, куди Путін також готував вторгнення.

І до приходу до влади Трампа Китай підтримував Росію у війні з Україною на всіх рівнях – на дипломатичному, економічному і навіть військовому. Хоча те, що проти ЗСУ воюють в тому числі й солдати КНР, було озвучено зовсім нещодавно. Буквально днями Володимир Зеленський навів докази - показав журналістам досьє полонених китайців та опублікував їх свідчення.

Зеленський, до речі, розповів і про те, як відреагували на новину у США. "Сполучені Штати Америки дуже сильно здивовані і вважають, що це неприпустимо. Такі сигнали вони нам передали. Більше ніяких я поки що не отримував", – заявив президент.

Сам Китай, до речі, заперечує те, що в бойових діях проти України задіяні його громадяни. Певна річ, те саме говорять і у Москві. Росія не втягує Китай у війну проти України, стверджує речник Путіна Дмитро Пєсков. "Це не так. Китай – це наш стратегічний партнер, друг, товариш, і Китай завжди займав вельми і вельми виважену позицію… Зеленський не правий", – стверджує він.

Одноголосся Китаю та Росії не має дивувати. "Нині Москву і Пекін пов'язує спільний ворог: США і міжнародний порядок, який вони підтримують. А як доводить історія, спільні вороги створюють сильних союзників", – резюмує The Hill.

І все-таки до того моменту, коли Трамп почав руйнувати цей самий міжнародний порядок, лишався шанс на те, що дружбу Китаю та Росії можна якщо не розбити, то послабити. Нині надії на це знищені.

Але втрачено не все. Контури нової – торговельної – співпраці почали промальовуватися у відносинах між Китаєм та Євросоюзом. Про це пише Reuters, посилаючись на китайське міністерство комерції. Зміцнення такої економічної взаємодії стануть відповіддю на американські мита, йдеться у публікації.

 

Однак не економікою єдиною. Якщо США зменшать військову присутність в Європі, Китай запропонує свою "ядерну парасольку", вважає голова правління Інституту світової політики Віктор Шлінчак. В ефірі каналу Еспресо він зазначив, що " в політиці не буває пустот, і геополітичні сили будуть перерозподілені".

"Якщо США виходять з Європи, демонструють, що скоротять свою військову присутність у ЄЄ, Китай рано чи пізно запропонує ті форми безпеки, які раніше пропонували Сполучені Штати", – переконаний Шлінчак.

Куди заведе новітню історію подібна заміна однієї ядерною держави іншою, сказати складно. Події останнього часу надто калейдоскопічні для довгострокових прогнозів. Але там, де Америка втратила свій шанс, за діло слід братися Європі. Бо політика й справді не терпить пустот.

×