Чому не можна казати: "Підходячи до лісу, нам стало холодно"

Підходячи до лісу, нас спіткала дивна пригода. Ми йшли по гриби, і… Стоп!  Чи вам не почулося нічого підозрілого в цій фразі? А мало б, адже вона побудована геть неправильно.

Іноді наша мова нагадує мені густий ліс, де помилки  - це гриби. І що гриб рідкісніший, цінніший, то хитріше  він ховається під листям або за пеньком. Їх може бути рясно навколо, мов роси, тих білих чи красноголовців, та, бува, ходиш цілий день, а твій козубець порожній. І тільки коли знаєш секрет, де і як шукати, – повертаєшся додому героєм.

Отак і мовні помилки. Вони зачаїлися поміж слів, сподіваючись, що більшість проминуть і не помітять їх. А деякі за століття так прижилися і призвичаїлися, що їх уважають за норму і замість викорінювати - плекають. Дієприслівникові звороти – саме той випадок. Придивімося пильніше: "підходячи до лісу, нас спіткала дивна пригода". Насправді пригода сталася з нами в той час, коли ми підходили до лісу. Проте речення складене так, що коли розібратися – у нашої пригоди виросли ноги, вона підходила до лісу і там нас, бідних, спіткала. Бо головна дійова особа тут, підмет – це "пригода", а не "ми". А дієприслівник, що позначає додаткову дію, завжди стосується лише підмета.

Виправити ситуацію неважко – досить перевести стрілки з пригоди на нас, і вийде так: "Ми підходили до лісу, коли нас спіткала дивна пригода". Або ж прибрати "ми" як діяча - буде стисліше, зате правильно: "Біля лісу нас спіткала дивна пригода".

Виходить, що й речення "Підходячи до лісу, нам стало холодно" - теж помилкове. Бо в другій, основній його частині взагалі немає дійової особи. "Стало холодно"  – хто став? Чи що стало? А як немає дійової особи, то не може бути при ній дієприслівникового звороту. Інша річ - "підходячи до лісу, ми змерзли". Є кому зубами цокотіти, і де, і коли.

Проблема ця стара як світ і не лише українській мові притаманна. Антон Чехов в оповіданні "Жалобная книга" наводить одну зі скарг, що їх залишали на залізниці: "Подъезжая к сией станции и глядя на природу в окно, у меня слетела шляпа". Ач, були ж колись капелюхи – могли самі сідати у потяг, іще й краєвидами милуватися!

Давно вже прибув на станцію той поїзд, і зійшов із нього засмучений пасажир, і пропажу свою, мабуть, знайшов. Однак мовні протяги й по сьогодні гуляють у людських головах і здмухують із місця на місце підмети-присудки, основне й другорядне. А помінявши те на те, виникає плутанина.

×