Економічну кризу у Франції помітно значно менше, ніж в Україні. У повсякденному житті її наслідки відчувають переважно ті, хто працює у секторах нерухомості, фінансів, автомобільному.
Хоча ціни на харчі постійно повзуть угору, але звичну зарплатню більшість французів отримують вчасно. Проте однаково мусять переглядати плани на майбутнє, витрати і ставлення до життя загалом.
Минулого тижня Франція вдалася до загальнонаціонального страйку. В цій країні такі масштабні акції протесту відбуваються приблизно раз на рік. У найгіршому разі зупиняється громадський транспорт. А оскільки закон про працю захищає право найманих працівників на незгоду з керівництвом або з урядом, то багато хто страйкував лише тому, що не було як дістатися на роботу.
Якщо досі загальні страйки передбачали одну головну вимогу, то цього разу приводів для невдоволення виявилося чимало.
— Учасників демонстрацій об"єднує хіба що антипатія до президента Ніколя Саркозі, — вважає 50-річний Жан-Поль Бейбе, викладач психології з університету в Монпельє. — Цей політик не вміє заспокоїти людей. А вони бояться майбутнього, бідності, звільнень. Їм щодня тільки й кажуть, як невдовзі буде важко жити. Отож цей страйк — не так акція протесту, як вибух колективної тривоги.
Безробітних обурило зменшення державної допомоги
Традиційно на демонстрації вийшли учителі та медики. Вони вимагали збільшити кількість робочих місць у школах та лікарнях. Уперше участь у протестах брали представники приватного бізнесу і навіть... безробітні. Останні обурювалися через зменшення державної допомоги тим, хто втратив роботу.
— Виснажуються французи, не ті вже страйки, — жартує приватний підприємець із Парижа Давід Дюплессі, 40 років. — Саркозі також казав з екрана, що тепер ніхто тих страйків і не помічає. Десь воно правда. Коли народ просто випускає пару, вихлюпує на вулиці своє невдоволення життям, але не вимагає нічого конкретного, годі чекати результатів.
З-поміж учасників демонстрацій було чимало тих, для кого вуличні акції — звична справа.
— Я страйкую, бо маю ліві політичні погляди й тому вважаю за обов"язок підтримати протест, — каже шкільна вчителька Лілі Пане, 30 років. — Усі мої близькі друзі також тут. Ми хочемо, щоб праві при владі не забували, що ми проти їхньої політики. І нас багато.
Отакий собі страйк за звичкою. Можливо, це ознака демократичного устрою. Коли ти не боїшся ставати до колони демонстрантів, бо мама тебе змалечку брала туди і також не боялася. Коли поліція втручається у справді виняткових випадках, а роботодавці визнають твоє право залишатися вдома, бо того вимагають твої політичні погляди.
Це невеликий елемент демократії, але важливий. Навіть якщо ефективність протесту практично нульова.
2 
1
Коментарі
1