Продовжуємо публікувати твори-фіналісти конкурсу "Новела по-українськи", який вперше відбувся цієї весни і стане щорічним. Перше місце від члена журі, письменника Андрія Бондаря отримала новела Анжели Богаченко "Музика для аеропортів" - найліричніша серед фіналістів, мотивами нагадує "Піну днів" Бориса Віана. Авторка навчається на факультеті кіно і теледраматургії Київського університету ім. Карпенка-Карого.
Музика для аеропортів
Вода, яка мала зміїну форму, обвивала гірські хребти. Певно поспішала. Я йшов вздовж берега, а вона віддзеркалювала моє пухове обличчя. Я торкався слизької гальки під босими ногами, підбирав і викидав їх у дзеркало смарагдової води. Різкий плескіт змусив мене піднятись. Вздовж річної гладі бігла, майже не торкаючись води, молода індуска в убранні кольору морелі. Руки її було покриті орнаментами розписів, золотою хною, вохрою, карбованими браслетами, з яких на ланцюжках звисало близько сотні металевих дзвоників. Тонкі гілки рук підіймались і опускались, а голова моя заповнювалась звуками індуського створіння. Дівчина зупинилась напроти мене, над водою і під літаком, на який вказувала крилами рук. Тисячі дрібних дзвіночків-гвоздик, цинамонові руки вітру, шовк відтінку морелі, посмішка і синхронна луна безкінечних слів: "Кала, кала. Кала, кала. Кала, кала."
Після сну, весною 2012 року я відчув, що захворів. Моє щастя, що я тоді не знав, на що саме. Щось усередині механізму тіла зламалось і закручувалось, як спіраль амоніту на широтах 3-го квітня. Я думав - це старість, так вітається зі мною, обриває гілки внутрішнього дерева. Або це дурість. Іншого навіть не розглядав як варіант. Я відчував запах цинамону і дощу з балконного вікна, якого не було, якого не існувало сьогодні, як попелу від моєї електронної пахітоски.
Зої заварила собі кави, запах якої пролазив через закриті двері балкону. Кавник з цинамоновою кавою заповнював квартиру, тому пряне повітря втрачало надуману мною ефемерність.
Зої часто приходила і заварювала собі каву, тільки я ніколи її не пив. Я більше її не любив. Каву тобто. Днями, коли мені ставало гірше (Зої чогось думала, що це у мене надумана психічна травма), вона ставила на касетному програвачі "батька ембієнту" Браяна Іно - "Music For Airports", щоб заспокоювати мене, або може натякати, що мені вже час "того".
- Знаєш що, - зауважила Зої, - якщо б це справді поставили грати в аеропортах, то всі люди залишали б свої місця і починали обійматись.
Я лежав на канапі біля старовинного дідового креденсу і розглядав з-під свого ноутбуку її сумне і благодатне обличчя, підсвічене вітражною лампою Тіффані, як у дитини з католицького хору, обгорнутою платтям з чорного велюру і білим коміром з двох півмісяців.
- Знаєш що? Якщо б це справді включали в аеропортах, то всі б почали ходити повільно, себто пливти. Голоси їх пом'якшувались би, ставали тихіші, тіла перетворювались би на драглистих медуз, аж поки все повністю не зупинялось. Уяви: всі голоси, всі рухи, напіввідкриті роти протягом 48 хвилин. І так по колу, - непомітно для себе, я встав з канапи, розводячи руками в повітрі у ритмі музики, наблизився до вікна. - Працівники терміналу засинали б. Контрабандисти, серця яких трохи нервово стукали, заспокоювались би і йшли через термінал, а нелегали зі сходу... теж би не хвилювались. Знаєш що? Це, по суті, перетворило б аеропорт у заплановану катастрофу. Я б заборонив там вмикати цю музику.
- Знаєш що? Ти - зануда. Але поетичний зануда.
- Ось і ти, ластівко, від мене відрікаєшся. А я покладав на тебе такі надії..., - голос мій робився награно жалюгідним, але я продовжував, - думав, що ти доглядатимеш мою шизофренічну старість, а після моєї смерті я відпишу тобі свою квартиру, байдуже, що найману і всі свої діамантові персні, байдуже, що у мене їх немає. Бачиш, від чого ти відмовляєшся? Краще подумай, перш ніж називати мене старим занудою.
Я давно вже втратив межу відрізка часу і відчував тільки, як Зої обіймає мене і цілує пташиними устами у чоло, а потім нахиляється, шепоче на вухо.
- Дядьку, я все одно тебе люблю.
- Ні, ластівко, ти любиш кляту каву з цинамоном.
Біль усередині змінювався, я відчував це кожного дня. Десь у червні я помітив, що він реагує на мої звернення до нього, наче стукає мені у відповідь, коли я вмикав касети Роллінг Стоунс чи Пінк Флойд. Я палив електронні сигарети, а усередині щось розривалось і гойдалось. Біль був нестерпний.
Через кілька місяців Зої почала навідуватись у мою нору майже кожного дня. Певно, через мій жалюгідно-хворий вигляд, або їй подобався мій індійський саф'яновий кавник. Я думав, більше через друге, бо кавник був справді гарний, з розписами. Трохи пізніше у мене почались і слухові галюцинації.
Одного разу, коли я гримав, як цербер, на Зої за розбиту корейську вазу 17-го сторіччя, яку вона випадково збила рукою з креденсу, я набрав повітря щосили і почав несамовито кашляти, а у вухах залунали дзвони. Самі справжні дзвони. Звук був спорідненням металевих дзвіночків і луною ударів металофону. Перестаючи кашляти і продовжуючи прислухатися до дзвіночків усередині себе, я зрозумів дві очевидні речі: по-перше, що це були легені, хворі легені. А по-друге, що слід оформити певні папери і скласти заповіт на ім'я Зої, бо психічна травма, схоже, переросла у психічний розлад. Але, судячи з обличчя бідної дитини, що мене терпіла, цю "музику з легенів" чув не тільки я.
- Розумієте, результат рентгена може бути не точним, навіть помилковим. Але послухайте, ми вже зробили Вам його три рази і на знімку все одно видно ці...
- Я не хочу чути більше про ці дзвоники в легенях! - гримав я, перебиваючи лікаря, і від того дзвоники грали в кабінеті ще голосніше і мелодійніше, привертаючи увагу персоналу лікарні. - Якщо хочете отримати мої гроші і покласти на операцію, то Вам це не вдасться, я гарантую!
- Розумієте, у моїй практиці ще не було такого випадку! Ви чули про хлопчика Аніла? Це так схоже на той випадок... Дзвіночки треба видалити, бо Вам далі буде неможливо дихати! Я насправді і досі не розумію, як ви зараз дихаєте...
Повз лікарняну палати проходили маленькі близнята років 7 і зупинились у вході, почувши дзвін. Я обернувся і побачив, як вони плескати у долоні, сміялись, а позаду них стояло з десяток людей. Розлютившись, я одягнув свій капелюх і, протиснувшись через натовп зацікавлених сурікатів, вибіг з лікарні, як "людина слон", прикриваючи обличчя коміром. Як ви зрозуміли, дзвоники відлунювали по стінам лікарні ще довго.
На колінах Зої тримала мій ноутбук, сидячи на канапі, а моя голова лежала поряд, як і тіло, згорнуте, наче зародок пшениці, і дивилось, як за вікном сторічне дерево (точно десь мого віку) прощається вохрою листя. Музику Зої більше не включала з тих пір, як ми помітили звуки дзвіночків.
- Я дещо знайшла. Була така книга, про німфею в легенях дівчини, яка росла. Але тут пишуть, що вона померла. Дівчина тобто.
Почувся легкий дзвін по кімнаті. Зої, побачивши мій суровий погляд з-під лоба, відвела очі, піджавши пташині губи, і направила в екран свої великі каштанові очі.
- В Індії 12-річний Аніл Барель, граючи біля річки, проковтнув рибку. Замість стравоходу вона потрапила у легені. Там ворушилась і хлопчик почав задихатись. Під час термінової операції витягли 9-сантиметрову рибку, - Зої зупинилась, вигляд у неї був втомлений і понурий, але вона продовжила. - Хірург каже, що за всю свою практику, таке - бачить вперше, щоб рибка була живою після того, коли її виймали з легенів...
- Ти мені зараз читаєш легенду з "Бхагавад-гіти"?
- Про цього хлопчика казав лікар. Аніл! У "Газеті по-українські" написано, подивись сам! І це було насправді, пару місяців тому! Ось, подивись.
Зої нахилила мені ноутбук, де був знімок рентгену з обрисом рибки з правої сторони дитячої грудної клітини.
- Про тебе теж могли б тут написати, що ти проковтнув дзвіночки, а вони відправились подорожувати у легені. Ти б став популярним.
- І купив би собі аеропорт.
- Нащо?
- Я би там жив.
Моя ластівка замовкла, бо кімната наповнилась несамовитим кафедральним дзвоном, що змусило мене підскочити, і я впав на підлогу, хватаючись руками за місце, де колись були мої нещасні легені. Більше за все на світі я тепер ненавидів ці священні звуки. Більш за все на світі я жалів ластівку, яка лежала на моїх грудях і плакала, тихенько шепочучи у сторону моїх легенів, як мантру-молитву: "Тихше, тихше, тихше. Тихше, тихше, тихше." Дзвіночки на деякий час замовкали.
Через кілька днів, коли музика почала зводити мене з розуму, я винайшов спосіб, як примусити замовчати дзвіночки. Під час одного з таких "реквіємів легенів" я знайшов у захаращеному ліками ящику креденсу (препарати від мігрені та інших патологій я почав зберігати по всіх шухлядах у домі) лікарські беруші. Так просто. Звук проривався через них, але дзвіночки замовкали майже зразу. В ході кількох експериментів, розмов з Зої, виходів на вулицю, я зрозумів, що позбавився клятих дзвіночків. Але слуху позбавився я також. Я не мав права на звук.
Вечорами я бачив, як ластівка плакала, коли ховала всі мої програвачі. Диски, касети, музичні інструменти - все, що створювало звук мого життя. Я більше не чув її голосу, його мені не вистачало найбільше. Поверх берушів я одягав навушники, замотував голову бинтами і ватою. Голова ставала у декілька разів більшою, так, що її стало важко підіймати, тому нічого не залишалось, як лежати і не вставати. Ізоляція стала пекучою панацеєю. Я думав зараз чомусь тільки про дві речі. Перша - який прекрасний голос у Зої. Він схожий на повільно підняту руку, індійську умбру, цинамоновий випар з гвоздикою, удар ложки по склянкам з річною водою і камінчиками на дні. Друга - Аніл, хлопчик з живою рибкою в легенях. Скажи мені, може ти теж чув дзвоники?
Через 2 роки Зої умовила мене полетіти на лікування. Буцімто "вони вже не раз видаляли дзвіночки з інших органів, для них це не проблема", як писала вона у нашому розмовному зошиті.
Я погодився. Зої дрімала біля ілюмінатора, а я меланхолічно допивав чай. Між крісел пропливали стюарди. А я дивився на сплячу Зої і тихо почув їх. Дзвоники. Благодатною луною, грайливим квітнем, ефемерним рондо, маленькою дівчинкою індускою, яка проходила повз мого крісла, як 48 хвилин безкінечних обіймів. Я зняв біруші, бинти, вату, навушники і висунув голову в прохід між кріслами. Я маю її наздогнати, але я тільки сидів і дивився вслід дівчинки в убранні кольору морелі, яка залишала луною шлейф дзвону індійських браслетів. В грудях чомусь не боліло.
- Дядьку, будеш цинамонову каву?
2 
1
Коментарі