12 листопада Людмилі Гурченко могло б виповнитись 77 років. Її не стало навесні минулого року, проте міф про неї не тільки продовжує існувати, але й повниться новими фактами, легендами та згадками. Для того, щоб згадати цю актрису, ми зустрілись з Іриною Романченко, кіно- і театральним критиком, директор кінофестивалю "Європейський експрес".
- Які фільми ви пригадуєте перш за все, коли чуєте ім'я "Люся Гурченко"?
- Перш за все "20 днів без війни". Більшість згадує "Карнавальну ніч" (1956), проте в цій картині ще не оформився її стиль – на той час вона ще була студенткою. Її найсильніші акторські роботи: "Старі стіни" (1975), "Сибіріада" (1978), "Польоти уві сні та на яву" (1983) і "Рецепт її молодості" (1983).
- В неї майже сто ролей в кіно. А крім цього ще естрадна та театральна кар'єра. Так, вона була надзвичайно працездатна.
- Якось вона зламала ногу, так що довелось її оперувати. Після цього вона, звичайно не могла ходити, однак її продовжували запрошувати зніматись в кіно – і вона погоджувалась. Знімали тільки її лице, підправляли сценарій, щоб їй ніде не доводилось ходити і вона продовжувала працювати.
- З ким із західних акторок можна провести паралель?
- Напевне, з Марлен Дітріх.
- Так, Гурченко, як і Дітріх, створила свій унікальний акторський стиль. І доречі, вони обидві продовжували зніматись, коли їм було за 70.
- Думаю, Гурченко багато чого навчилась у Любові Орлової, фільми з якою були дуже популярні, коли Люся була дитиною. Доречі Орлову відрізняє надзвичайна пластика, яка притаманна і самій Гурченко. Проте її важко вмістити в якісь рамки – Люся стоїть окремо.
- І зараз замінити її просто нікому.
- Звичайно, адже йде покоління акторів, які вміють якісно грати крупні плани – в популярних сьогодні сіткомах та мильних операх це вже не потрібно. А вона вміла передати на екрані мовчання, що є ознакою високої майстерності.
- Вона була б геніальною актрисою німого кіно. Якщо б режисер Мішель Азанавічус був з нею знайомий, то обов'язково запросив би її в свого "Артиста" (2011) (посміхаючись).
- Мені здається, що вона суперечила в кіно всім акторським законам. Наприклад, там де не можна було хуліганити – вона хуліганила і потім виявлялось, що так навіть краще, ніж за сценарієм. Там де не можна було сміятись – вона заливалась своїм неповторним сміхом і це було потрапляння в десятку. Вона завжди лишалась природною, а це, до речі, дуже важко для актора. Для цього треба постійно спостерігати за людьми, занотовувати в пам'яті якісь жести, інтонації, щоб потім використати це в якійсь ролі.
- Всі, хто знімався з нею, пригадують, що вона була справжнім диктатором на знімальному майданчику. Гурченко не була "глиною" в руках режисера і не давала ліпити з себе все що завгодно. Наприклад, Кірстен Данст, напевне, і подосі не повністю зрозуміла, що вона зіграла в "Меланхолії" (2011) Ларса фон Трієра, адже там вона тупо робила те, що їй казав режисер.
- Через це не кожен режисер погоджувався з нею працювати, адже вона постійно пропонувала щось своє. Наприклад, коли вона знімалась в фільмі "Аплодисменти, - аплодисменти" (1986), то добилась, щоб Ширвіндт зробив собі голлівудську посмішку. Для цього вона потягла його до гримерів, котрі зробили йому вставну щелепу з красивими зубами і тільки після цього вона продовжила зйомки. Режисер в цьому взагалі не приймав участі.
- Вона знялась практично у всіх знакових режисерів свого часу. Її можна назвати лицем водночас 60-х, 70-х, 80-х і 90-х років. І в кожній епосі вона почувалась природньо…
- … відчувати свій час дуже важливо для актора. Вона вміла спостерігати і це добре видно з її книжок. В них, до речі, відчувається дуже високий рівень письма. Вона дуже точно переказує події різних часів: як пахло шоколадом в дитинстві, хто як тоді одягався…
- По суті вона ж була провінційною харківчанкою, але при цьому змогла обернути свою меншовартість в шляхетність. Вона воліла пробитись в перший ряд московських акторів і це їй вдалось завдяки наполегливій праці. Цікаво, що сьогодні в Україні вже майже не може з'явитись настільки високий майстер, адже він просто нікому не потрібен в примітивних і містечкових вітчизняних кіно і театрі. Сьогоднішні актори просто тонуть в цій провінційності і відважитись на те, щоб відмовитись від свого провінційного минулого, вони просто не можуть.
- В неї колосальний внутрішній стержень і вишуканий смак, який сам по собі нізвідки не береться. Смак виховується тільки щоденною важкою працею. Це зайвий доказ її мужнього характеру – вона ніколи нікому не жалілась, хоча причин для цього вистачало…
- Проте вона постійно вбивала в голови своїм шанувальникам, що після Війни її зовсім не знімали. Але це не так – з 56-го до 70-го років вона знялась більш ніж в двадцяти фільмах.
- Це була просто така собі демонстративність акторської професії. Головне, що вона при цьому продовжувала працювати і сміливо експериментувати. Вона пробувала себе в різних жанрах. Пам'ятаєш, наскільки пронизливо звучить в її виконанні пісня Земфіри "Хочеш?". До речі це відео знімала львів'янка Катя Царик – один з кращих українських кліпмейкерів. Саме вона і зняла один з останніх прижиттєвих документальних фільмів про Гурченко. Напередодні того, як ця стрічка мала вийти в ефір, Катя передала їй запис фільму і як вже потім переказували, саме під час перегляду цієї стрічки Гурченко не стало.
2 
4880
Коментарі