Ярослав Воронін, один із учасників фотопроекту "Vanishing Soil" або Луганський ПостАпокаліпсис, про те, які куточки з вмираючої промисловості і ландшафтів Донбасу вони вже встигли зафіксувати на камеру, наскільки небезпечними бувають подібні зйомки, і як оточуючі налаштовані до їхньої творчості.
- Як з'явилася ідея знімати вмираючі пейзажі Донбасу?
- Зовсім випадково. Ми з одним з керівників нашої групи Ігорем вийшли прогулятися військовим полігоном, що розташований неподалік від Камброду (найстаріший район Луганська, що складається на 99% з приватного сектора - Gazeta.ua). Перші фото були зроблені восени 2010 року. У нас була із собою камера, і ми все знімали забави ради. Потім зліпили відеоролик, намагаючись закосити під документалістику по телебаченню... І тільки через деякий час ми зрозуміли, що знайшли та зафіксували щось дуже цікаве. Самі ще не розуміли, що з цього вийде. А найперший фотоальбом ми присвятили території покинутого будинку відпочинку у Зеленій Рощі в Луганську. Знімали разом з однією з моїх учениць. А до цього знімали тільки відео вмираючої місцевості.
- Хто вигадав назву проекту?
- Назва "Vanishing Soil" (у перекладі з англійської "зникаючий грунт" - Gazeta.ua) було придумано пізніше, і пов'язане безпосередньо з тією першою прогулянкою, коли ми довго йшли по зораному полю і наші ноги провалювалися в грунт. Всі об'єкти, що знімаємо, знаходяться на межі зникнення, вмирання. З часом ми стали розуміти, що у нас з'явився особливий смак в цій справі - бажання красиво зафіксувати цю загибель, перебуваючи в місці, яке поглинає всю нашу суть своєю самотністю... Самі ж альбоми з фотографіями, присвячені певному місцю, часто називаємо будь-якою божевільною фразою, що зірвалася з язика. Доречі, ми ніколи не були закордоном, але багато людей помічали, що наші фото зроблені, як ніби не тут, ніби у інших країнах.
- Як люди реагують на вашу творчість?
- Хтось підтримує, хтось ні. Деякі кажуть, що ми стерв'ятники і просто реєструємо смерть. У наших сім'ях ніхто не підтримує нас, хоча роботи оцінюють гідно.
- Скільки учасників у вашому проекті сьогодні?
- Троє. Юля Чигринська - студентка третього курсу фізмату. Ігор Орда - працює на оптовому складі. І я - викладач англійської в місцевому лінгвоцентрі та перекладач за сумісництвом.
- В яких регіонах ви працювали?
- Спочатку знімали Луганську область, а в Донецьку почали досліджувати торік. Зараз у нас є альбоми про Горлівці, Макіївці, Микитівці, Єнакієве, Юнокомунарске і Байраку в Донецькій області. У Луганській - Первозванівка, Омелькове, Волнухине, Лисичанськ, Алчевськ, Селезнівка, Родакове, Зимогір'я, Суходільськ, Кондрашевка, Христове, Стаханов, Краснодон.
- Найчастіше в об'єктив потрапляють будівлі або ландшафти?
- Нашими об'єктами зазвичай стають зруйновані будівлі, дивовижні пейзажі, терикони. У шахти не пускають поки, та й самі не ризикуємо. На шахтах якась ніяка, але є охорона. Униз спускатися не радять - все в аварійному стані, можуть бути обвали, часто у шахтах затоплено. В Омелькове на Луганщині зняли альбом про шістьох чоловіків. Це недалеко від міста Старобільськ. Там живуть тільки робочі, що охороняють техніку для ріллі. Скоро буде альбом про моторошний район у Луганську.
- Були випадки, що вас не пускали кудись?
- На завод імені Леніна в Луганську. Там був арешт. Завод вже банкрут і його закрито. Зараз розпродають приватним особам, але там є охорона. Викликали слідчого, але потім відпустили. Пощастило. Взагалі розвалених заводів на Донбасі повно. Якісь охороняються, якісь ні. Повно і бідних вимираючих районів теж.
- Яке найстрашніше місце, що побачили?
- Це непрацюючий тубдиспансер в панському маєтку в Олександрівську Луганської області. З 20-х років минулого століття це був найстрашніший тубдиспансер в регіоні. Туди відправляли найбільш убитих хворобою. Будівля зараз обвалюється і ледь дихає. Там на мене під час зйомки впала рама зі склом, поранивши мене дрібними уламками. Дякуючи Богу, обійшлося без особливих каліцтв. Плюс там інфекція - туберкульозна паличка. З нами відмовилися тоді їхати звичайні учасники наших фотосесій.
- Як виглядає фотосесія?
- Триває зазвичай цілий день. Їдуть 3-5 осіб. Ми і наші друзі.
- Серед руїн траплялися їхні жителі?
- Бомжі поки не траплялися. Їх не було вдома. Щурів теж. Хіба що знаходили трупи мертвих тварин: собак, котів. Одного разу знайшли череп мертвої корови. Часто щось відбувається. Ходимо буквально по лезу ножа.
- Найприємніше місце яке було?
- Альбом з Єнакієвого був чарівний. Там є костел католицький. Він в'яне. Але в Єнакієвому теж погано. Однак там ми знайшли що нам було потрібно - забуття. Юнокомунарівськ теж сподобався. Знімали там шахту, де є будівлі початку 20-го століття. У 70-х там був ядерний вибух під землею. Крім мене та Ігоря ніхто туди не поїхав. Про цю шахту канал "1+1" знімав репортаж рівно рік тому. Також пейзажі деякі запам'яталися. Волнухине Луганської області нагадало Давню Грецію. Альбом оформили відповідно, підписавши фото назвами різних міфів.
- Що будете потім робити з фотографіями?
- У нас 42 альбома, в кожному з яких по 30-50 фото. Поки не знаємо... Це все в задоволення...
3 
4880
Коментарі
16