Наприкінці травня до Києва завітав експерт в галузі комедійних телесеріалів Стів Каплан. На своєму семінарі він відкрив українським спеціалістам секрети створення успішного, цікавого і, найголовніше, смішного сценарію для серіалу. Свого часу серед його учнів були сценаристи таких сіткомів, як "Друзі", "Секс у великому місті", "Теорія великого вибуху", "Погануля Бетті" (російський аналог – "Не народись красивою") тощо.
Gazeta.ua розпитала Стіва Каплана скільки людей вигадувало жарти для серіалу "Друзі", чим відрізняються старі телесеріали від сьогоднішніх та про те, як пишуть сценарії до фільмів у Голівуді.
- Які сценарії для телесеріалів ви вважаєте еталонними?
- З класичних серіалів мій улюблений, напевне, "Сайнфілд" (1990-1998). Він зламав всі правила, яким підкорялись телесеріали, що існували до його появи. Хтось вважав цей фільм трохи абсурдним, як для популярного телебачення. Також гадаю, що "Всі люблять Реймонда" (1996-2005) – це взірець сімейних серіалів.
- В СНД зняли аналог серіалу "Всі люблять Реймонда", який називається "Вороніни". Як ви ставитесь до тенденції, коли в іншому кутку планети знімають ремейки американських серіалів?
- Дуже добре! Вважаю такі ремейки мають з'являтись в обов'язковому порядку. Адже одні з найкращих телесеріалів США – це в свою чергу ремейки британських телесеріалів. Наприклад, американський "Офіс" (2005-2013). У кожної країни свій неповторний гумор, свої тонкощі менталітету, на які часто спирається комізм тих або інших сіткомів. Тож перезнімати популярні фільми – просто необхідно. Глядач прагне впізнавати в екранних героях своїх друзів, близьких чи навіть самих себе, а не просто якихось іноземців…
- Чим відрізняються серіали останніх років від тих, що показувались кілька десятиліть тому?
- Сьогодні сценарії стали досить заплутаними. Наприклад, в 50-60 роки вони були наповнені гумором, розрахованим на домогосподарок. Це були такі собі невинні жарти, котрі вже ніхто не розуміє… Ну, а сьогодні сюжети в серіалах стали дуже закручені, а їх персонажі – складними. Інколи вони нагадують навіть незалежні фільми. Багато хто з критиків нарікає на те, що сіткоми переживають сьогодні не найкращі роки. Однак я вважаю, що це не так. Мені дуже подобається серіал "Луі" (2010) та "Дівчата" (2012). Гадаю, це дуже успішні проекти.
- Як змінився гумор в сіткомах останніх десятиліть? Адже сьогодні вже багато хто не отримує задоволення від жартів Луі де Фюнеса чи Чарлі Чапліна.
- Гадаю, що всі сьогоднішні найцікавіші комедії вийшли з фільмів Чапліна. Якщо ви любите, наприклад, комедії з Джимом Кері, то вам будуть до вподоби й стрічки з Чарлі Чапліном. В свою чергу Чаплін наслідував традицію гумору кабаре та мьюзик холів, які були популярні на початку ХХ століття. В тому як змінився гумор у стрічках останніх кількох десятиліть є позитивні і негативні сторони.
До позитивних я відношу той факт, що зникли табу на використання таких слів, як "вагітна", "секс" тощо. В 50-х роках дуже популярним був сітком "Я люблю Люсі". Протагоністи цього сіткому – подружня пара, у яких є діти. Проте за тогочасними стандартами по телевізору не можна було показувати двомісні ліжка. Тому в спальні головних героїв стояло два окремих ліжка. Тож у глядачів виникало питання: "Що то за магія, завдяки якій у цього подружжя з'явились діти, якщо вони сплять в різних ліжках?" На щастя з часом пройшла соціальна революція і більшість подібних заборон було знято. Проте я б не сказав, що подібна свобода відкрила сценаристам нові горизонти для творчості. Обмеження в творчості – один з найкращих стимулів для креативу. Тож сьогодні, коли дозволено практично все, стало дещо важче створювати дійсно смішні історії.
- Один з ваших учнів, Девід Крейн, писав сценарії для культового серіалу "Друзі". Скажіть, скільки всього людей працювало над сценаріями до цього серіалу?
- Близько п'ятдесяти… Але звичайно не в один момент, а за всі десять років, протягом яких серіал виходив на екрани. Приблизно стільки ж сценаристів працює над кожним успішним американським серіалом.
- Восени до Києва приїздив гуру сценарної майстерності Роберт Маккі, який казав, що сьогодні найкращі сценаристи США йдуть працювати на телеканали, щоб писати історії для серіалів. Вони не хочуть лишатись в Голівуді. Адже в серіалах робиться ставка на історіях, а в повнометражних стрічках – на кінозірках, які виконують головні ролі в кіно...
- Я згоден з Робертом. Найкращі сценаристи Америки сьогодні дійсно йдуть на телеканали. В повнометражних фільмах, на які виділяються величезні гроші, сьогодні дуже важко зробити щось шокуючи чи експериментальне. Адже головне завдання великого кіно – повернути вкладені гроші. Тож це має бути зрозуміле і просте кіно. А професійному сценаристові цікаво розвиватись і шукати якісь нові прийоми.
Сьогодні це можливо лише в форматі телесеріалів. Наприклад те, що можна побачити в серіалах "В усі тяжкі" (2008-2013), "Божевільні" (2007-2013), ніколи не зустрінеш в типових повнометражних стрічках. Ці серіали подібні до оповідань Достоєвського. Багатосерійний формат, розрахований на десятки серій, дозволяє сценаристам детально вивчити героїв серіалу і показати їх з найрізноманітніших боків. Повнометражні стрічки сьогодні орієнтовані переважно на тинейджерів, а серіали – на більш дорослу аудиторію.
- Інколи успішні повнометражні стрічки переростають у телесеріали. Чи можете ви назвати серіали, які перевершили художній рівень повнометражних фільмів, з яких виросли?
- Раніше ця тенденція дійсно мала місце. Але останнім часом я вже не зустрічаю телесеріали, які б були кращими за оригінальні фільми. Якщо сьогодні з'являється дійсно якісний повнометражний фільм, то серіал, знятий за його мотивами, виглядає вже не так вражаюче. Та й люди сьогодні вже не цікавляться саме серіальними продовженнями відомих стрічок. Подібна тенденція мала місце в 60-70-х роках. Не думаю, що сьогодні комусь буде цікаво дивитись серіал, знятий за фільмом Роберта Олтмена "Воєнно-польовий шпиталь М.Е.Ш." (1969). Натомість саму цю стрічку все ще вважають шедевром і передивляються. Також впевнений, що неможливо зробити цікавий серіал на основі таких успішних фільмів, як "Мій хлопець - псих" (2012) чи "Третій зайвий" (2012).
- Скільки разів доводиться сценаристу переписувати скрипт до фільму перед тим, як йому вдасться продати його?
- Я не знаю того нещасного, який встановив рекорд у переписуванні сценарію (посміхається). Однак зазвичай сценаристи підправляють лише окремі епізоди сценарію. В цілому ж весь сценарій переписувати доводиться лише 1-2 рази на самому початку роботи над стрічкою.
- З чого взагалі починається робота над сценарієм?
- З того, що ви переступаєте поріг кабінету продюсера, сідаєте в крісло перед ним і чуєте питання: "Які в тебе ідеї?" Після цього ви розповідаєте йому якісь історії. Якщо вони зацікавили продюсера, то він пропонує вам подумати над цим детальніше. Після цього ви отримуєте невеличкий гонорар на роботу і приблизно два тижні для роботи над сценарієм. Після цього ви приносите сценарій тому ж продюсеру, він його уважно читає, ви обговорюєте проблемні місця, вносите якісь правки тощо. Так минає ще кілька тижнів. І якщо в результаті продюсер бачить в цьому сценарії потенціал, то він його лишає собі і починає готуватись до зйомки пілотної серії. Якщо ж скрипт йому не сподобається, то вам доведеться почути фразу на кшталт "Дякую, але це не для нас…" Якщо ж пілотна серія збирає добрі відгуки, то для написання сценарію вже для наступних серій формується спеціальна команда, в якій може бути дюжина сценаристів. Вони разом обговорюють буквально кожен рядок в сценарії.
- Як організовується робота в цій команді? Всі ці люди одночасно пишуть один і той самий сценарій?
- Починається все з того, що вони збираються за одним столом і обмінюються ідеями. Все, що вони кажуть записує стенографіст. Після цього всі ідеї систематизуються за серіями. І кожен зі сценаристів отримує по два тижні на те, щоб детально сформулювати свою ідею, в якій вже мають бути детально прописані всі сцени та діалоги. Керує процесом виконавчий продюсер. Саме він вносить остаточні правки в описані ідеї і збирає їх до купи. Коли ж він затверджує остаточний варіант сценарію – збираються актори, які читають сценарій за ролями. Саме на акторах перевіряються всі жарти в сценарії. І якщо ці жарти виглядають не смішно у виконанні акторів, то сценаристи вносять нові й нові правки в скрипт поки ці сцени не стануть справді дуже смішними. Зазвичай в команді сценаристів є одна людина, яка вміє вигадувати дійсно смішні жарти – вона й переписує всі комічні епізоди. І вже тільки після цього починаються зйомки.
Семінари Стіва Каплана було організовано компанією Media Resources Management.
3 
4880
Коментарі
5