– Деякі люди втрачали свідомість, інших "швидка" забирала, – розповідала мені стара вчителька-комуністка на початку 1980-х, коли я після інституту працював у сільській школі. – Люди не могли повірити, що наш вождь і учитель товариш Сталін, яким ми так пишалися, виявився кривавим тираном, на совісті якого мільйони невинно убієнних.
Таємну промову Микити Хрущова на закритому засіданні ХХ з'їзду КПРС 1956 року "Про культ особи та його наслідки" зачитували на партійних зборах по всій країні. Для багатьох членів партії це було найбільшим потрясінням у житті. У доповіді був засуджений культ особи Йосипа Сталіна, масовий терор та злочини 1930—1950-х.
Утім, такого щеплення радянському народу вистачило ненадовго. Уже в середині 1970-х почали боготворити "дорогого Леоніда Ілліча". На початку перебудови захоплювалися Михайлом Горбачовим. А потім СРСР розпався і у колишніх радянських республіках з'явилися свої кумири – Назарбаєв, Карімов, Туркменбаші, бацька Лукашенко тощо. Українців ця чаша якось благополучно минула. Кожного з президентів безбожно лаяли. Порушили другу заповідь – не сотворити кумира – лише раз, коли повірили Віктору Ющенку. Але розчарувалися в ньому швидко, бо побачили, що всередині "національного лідера" сидить звичайний малоросійський жлоб.
Для росіян перший президент Борис Єльцин теж швидко став об'єктом критики і насмішок. Мабуть, тому, що був простим і не мав ніякої сакральності. Та й дозволяв собі усілякі дивні витівки. То оркестром диригував у Німеччині, то напідпитку в одних трусах ловив таксі біля Білого дому у Вашингтоні, то з мосту звалився у Москві. Ну як такого боготворити?
От Володимир Володимирович Путін – то інша справа. Його культ особи стрімко наближається до сталінського. Про нього складають пісні і поеми, різні помішані на релігії адепти й навіжені регулярно оголошують його святим. Він має 85% підтримки електорату – це нечувано для президентів демократичних країн. Прокремлівські пропагандисти зображують його вмілим стратегом, який усіх переграв, збирачем руських земель. Політтехнологи вішають народу локшину на вуха про його особливу історичну роль рятівника світу. Діячі культури шукають в ньому імператорську велич. У російських соціальних мережах повно сторінок типу "Мне нравится Путин". Його соратники з повною серйозністю розповідають Америці, як їй не пощастило, що вона не має такого президента.
Взагалі, для азійщини сакралізація влади – цілком природне явище. Імператор, цар, хан, аятола, емір, раджа сприймаються як посланці Бога, Аллаха, Крішни, Будди. Західний світ цей історичний період дитинства народів уже пройшов. Європейці і американці ставляться до можновладців як до найманих менеджерів, яким платить за їхню роботу. І не вважають їх якимись небожителями.
А от Росія культ особи досі не подолала. І в цьому її найбільша проблема, яка і привела росіян до братовбивчої війни з українцями та наступного розпаду держави. Що ж, як казав Чінгачгук із відомого анекдоту про Чапаєва: "Тільки мерзенний блідолиций наступає на ті самі граблі двічі".
2 
1
Коментарі
3