Першого чоловіка Ірини Вільде розстріляли нацисти – за участь в Українській повстанській армії. Другий був майором НКВС
"Спішу, щоб цього листа вислати ще перед Новим роком, – пише Ірина Вільде – псевдонім Дарини Макогон – наприкінці 1966 року. – Вважаю, що в наступному буде непристойно для 60-літньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який для неї не є ні чоловіком, ні братом. Не забувай, що у наступному році ми досягнемо пересічного віку нашого сучасника. Це означає, мій дорогий, що кожен день за цією границею буде нам записаний як дарований. До того ж немає певності, що ми відшукаємо одне одного на небі. Будемо снувати віками поміж душами незнайомих нам людей і загризати себе докорами, що за земного життя не сказали собі усього, що відклалося у серці".
Невідправлений лист адресований у США, музиканту Олександрові Омельському.
Вони познайомилися 1919 року в селі Веренчанка – тепер Заставнівський район Чернівецької області. 15-річна Дарина – донька вчителя. Батько на рік молодшого Олександра – директор місцевої школи. Хлопець захоплюється музикою. Весь вільний час присвячує заняттям і виступам. На її почуття не відповідає. Під час однієї прогулянки пояснює, що його майбутня дружина обов'язково повинна розумітися на музиці. А в Дарини зовсім немає слуху. Згодом Макогони переїжджають у Станіславів – теперішній Івано-Франківськ. Пара перестає спілкуватися.
Під час навчання у Львівському університеті Дарина знайомиться зі студентом рільничо-лісового відділу політехніки Євгеном Полотняком. Живуть в одному гуртожитку. Хлопець родом із сім'ї "цибульників" – батьки жили з вирощування цибулі. Три роки поспіль перемагає в бігу на стометрівці серед студентів міста. Постійно тренується. Разом зі своїм братом Платоном бере участь у діяльності "Пласту" і підпільної Української військової організації. Побачення зазвичай призначають у музеї, який організувала фундація митрополита Андрея Шептицького.
"На нараді у Станіславові я зустрів нову активну людину – Платона Полотнюка, – згадує учасник УВО і письменник Михайло Бажанський. – Понурого, непривітного і трохи хаотичного. Але незвичайно бойового, бо все він бавився своїм бравнінгом, на кожен стук у двері його витягав. По нараді щастя хотіло, щоб я випадково запізнався з його братом Євгеном, якого звали "Ойгеном". Він дуже критично ставився до праці і планів свого брата Платона. "Ойген" робив гарне враження і мав великий вплив на мене".
Дарину не допускають до сесії. Підозрюють у співпраці з УВО. Вона змушена залишити Львів. Але стосунки з Євгеном підтримує. Беруть шлюб. З нагоди весілля чоловік дарує їй портативну друкарську машинку. А вона йому – власноруч сплетений шалик.
На початку 1939 року Євген потрапляє в концентраційний табір у Берзі Картузькій – тепер Білорусь. Виходить на волю у вересні, після приходу на Галичину радянських військ. Працює у селі Лелехівка – тепер Яворівський район Львівської області. Тут сім'ю з 5-річним сином Яремою застає війна. 1941-го, з проголошенням ОУН Акту відновлення незалежності України, Євгена скеровують працювати надлісничим у митрополичі ліси в карпатському селі Микуличин.
"Про ті місця казали, що там сам чорт ногу зламає, – розповідає дослідник Роман Горак, який товаришував з Іриною Вільде. – Після призначення Євгена Полотнюка на роботу в тутешні ліси з усіх кінців краю почали пробиратись, ховаючись від стороннього ока, українські повстанці. В дебрях діяла школа для підготовки середньої ланки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде знала, що він готував для школи базу навчання, житло, бункери, землянки, робив запаси їжі. На будівництво було потрачено багато дерева".
Євген контактує з радянськими партизанами під командуванням Сидора Ковпака. Намагаються налагодити співпрацю для спільних дій проти нацистів. Німці прочісують ліси. В одного вбитого повстанця знаходять записку, де згадується Полотнюк – як "своя та надійна людина". Його арештовують. Дарина з молодшим сином Максимом їде у Станіславів. Там у її батьків був Ярема. Його віддали раніше, щоб не наражати на небезпеку.
УПА розробляє план визволення "Ойгена" з тюрми. Але в цей час якийсь селянин убиває німецького солдата. Усіх арештантів показово розстрілюють. Масове поховання знайдуть тільки 1993 року. Полотнюка перепоховають у братській могилі в Надвірній.
"Я завжди щиро заздрила людям, які знають, де поховані дорогі їхньому серцю люди, – пише Дарина у листі до подруги Михайлини Білинкевич. – Мені казали, що Євгена розстріляли у Станіславові. Але це не була правда. Його між розстріляними ніхто не бачив. Я не знаю, де його могила. Ніхто не знає. Я не могла показати її дітям".
Після війни вона з двома синами мешкає в подруги у Львові. Заробляє тим, що пише повісті для журналу "Радянський Львів". Публікують не все. Гонорари вдвічі менші, ніж у київських виданнях, удесятеро – ніж у московських. Дітей змушена віддати у сирітський притулок. Під час одного візиту Максим так вчепився у матір, що вона не могла його залишити і забрала. Допомагає письменник Михайло Рудницький – влаштовує на квартиру до родичів.
Дарина знайомиться з інженером ремонтного заводу, майором НКВС Іваном Дроб'язком. Родом із Харківщини, російськомовний. Розлучений, має двох синів – працюють слідчими.
На початку 1950 року Дарина й Іван їдуть у відрядження в село Сороки Городенківського району – писати про "щасливе життя народу". Починається злива. Ховаються у хаті священика.
– Ви вже чоловік та жона, – каже той після короткого спілкування з парою.
Про "вінчання" стає відомо в обласній організації Спілки письменників. 4 травня – напередодні її дня народження – з цього приводу влаштовують збори.
– Ви радянська письменниця, яку поважають, – каже голова Спілки Петро Козланюк. – Невже було незрозуміло, що ви дали козир у руки ворога? Адже цей піп безумовно використав цей факт з метою компрометації радянської влади.
– Це була тільки пародія на вінчання. Я зробила це заради матері, для неї це має значення, – відповідає.
Ірині Вільде оголошують догану, виключають із правління організації. Через 20 днів пара розписується у відділі загсу. Вона змінює прізвище на Дроб'язко.
"Які тільки чутки і плітки пішли по Львову й Галичині, коли стало відомо, що Ірина Вільде виходить заміж "за москаля", й до того "полковника НКВД", – згадує Роман Горак. – Напевно, ніхто тоді не вірив, що в основі того шлюбу є звичайне людське почуття, а всі твердили, що розрахунок, бо "мала Вільдиха свої гріхи", бо мусила рятуватись. "Полковник" мав захистити її від знищення, бо винищувальний маховик набирав кожного дня все сильніші оберти і проковтував щораз більше і більше невинних людей".
Шлюб триває 10 років. Навесні 1960-го Дарина застає чоловіка з коханкою у власному помешканні. Відбувається "грандіозний скандал з ламанням стільців, биттям ламп – як у кіно", – за словами Горака. Процес розлучення йде у Львові та Яремчі – в її околицях пара мала дачу. На слухання сходяться сотні місцевих жителів – як на виставу. Діти Дроб'язка вимагають повернути їм костюми, які начебто тримали в гаражі, а мачуха їх привласнила.
Вона дізнається, що Олександр Омельський живе у Нью-Йорку. Займається музикою, став лауреатом міжнародних конкурсів. 1969 року пише вірша:
І спитала я своїх років пораз перший:
– Літа мої, кого ви любили, юні, як було вам п'ятнадцять?
Вони назвали твоє ім'я.
І спитала я своїх років пораз другий:
– Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбиралися в людях. Кого ж ви любили тоді?
Вони теж назвали твоє ім'я.
І спитала я своїх років пораз третій:
– Літа мої, а в п'ятдесят любили ви ще кого-небудь?
Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили – твоє ім'я.
Дарина двічі відвідує США у складі делегації радянських письменників. Але на зустріч з Олександром Омельським не наважується. Лише під час другого візиту перед відльотом додому телефонує з аеропорту. Довго розмовляють про минуле.
"Влітку 1948 року до мене подзвонили з Києва. Один із членів моєї родини, відбираючи телефон, сказав до телефоністки: "Зараз покличу". На це дістав відповідь: "Ах ви, сволочі, до якої це пори ви не навчитеся розмовляти по-російськи?" Це дозволила собі "радянська" телефоністка по адресу абонента. Вона дуже добре знала, що немає ніякої штуки в тому, щоб викрити її. Добре ще, що тією "сволоччю" оказалася Ірина Вільде, радянський письменник і депутат Верховної Ради УРСР, яка не винесла цієї "пригоди" на базар, а сповістила тільки про це декого у ЦК КП (б) У. На чий млин ця вода? Кому потрібно внести заколот між українцями і росіянами?" –
із листа, якого Ірина Вільде надіслала голові Ради міністрів СРСР Йосипу Сталіну 10 березня 1949 року. "Вождь народів" його не прочитав. З урядової канцелярії листа передали у Київ
"Вінграновський був не мій тип, блондин Драч – теж ні"
– Мащу тебе в літературу, – сказала Ірина Вільде і вилила на голову Роману Іваничуку чарку горілки.
То був 1954 рік. Відзначали його перший гонорар за публікацію в журналі "Жовтень".
– Чи вільно мені Вас називати нанашкою, бо в нас так кличуть хресну матір? – питає той.
– Файно!
Відтоді нанашкою її кличуть усі молоді автори. Збиралися у неї на квартирі на вул. Кривоноса, а потім по вул. Чумацькій, неподалік Музею народної архітектури "Шевченківський гай".
"Кого вона не потребувала – той у хаті в неї не бував, – згадує Роман Іваничук. – Приходили ті, кого вона хотіла бачити. Приходили, не питаючи дозволу й не чекаючи на заперечення. Молодших вона називала "черню". Вони сиділи на кожухах, кинутих на долівку. Старшим належали лавки. Усім давали до столу кулешу з бринзою. Не було ж бозна яких наїдків. Вільде про те не дбала. Вона була страшенно натуральною, природною в своїй наївності і в своїй мудрості і у своїй щирості, безпосередності".
"Зранку першими приходили знайомі, – розповідає Роман Горак. – Ще ті, з давніх часів, зі школи, гімназії, а то й просто "з зеленої Буковини". Несли тюльпани, бо вони починалися в ту пору. А також нарциси й оберемки черемхи, тикаючи нею всім у ніс, аби понюхали "як чудно пахне". Кожен із відвідувачів мав свою справу, яку намагався викласти якнайдетальніше і отримати від Дарини Дмитрівни тверде запевнення, що вона обов'язково в тій справі допоможе".
Гостям найчастіше подає печену картоплю і квашену капусту з домашньою олією. Також любить вареники з картоплею і квасолею. Одного разу наварила їх велетенську макітру. Несла гостям, зашпорталася і впала посеред коридору. Цей момент зазняли на кіноплівку.
– Любите народ, пишете про народ, думаєте про народ – то і їжте як народ, – каже.
Не відпускає без якогось сувеніру від себе. Нарешті син Ярема змушений заборонити матері роздавати речі з дому.
В її помешканні познайомилися з майбутніми дружинами Іван Дзюба та Іван Драч.
"Коли Ірина Вільде відзначала своє 55-річчя, запросила й мене, – згадує її сусідка Марта Дзюба. – Додала: "Приходь, будуть цікаві хлопці з Києва". Я ще подумала: навіщо мені ті "цікаві" хлопці з Києва, коли у мене є "цікаві" хлопці у Львові. Але, йдучи того дня у своїх справах, я побачила, що до помешкання Ірини Вільде йде Дмитро Павличко. Він був кумиром. І я подумала: ні, піду все-таки. Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського, але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Ми весь вечір танцювали вдвох. За рік одружилися".
2 
1
Коментарі