О третій ночі 21 січня 1978-го 65-річний Олекса Гірник піднявся на Чернечу гору під Каневом, до могили Тараса Шевченка. Розкидав по снігу понад тисячу написаних від руки листівок. Одна з них: "Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава! (Радянська, та не російська!) Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 року – 22 січня 1978-го на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі".
Потім облився бензином, що приніс із собою, і викресав вогонь. Уже в полум'ї розпоров собі живіт господарським ножем.
Замолоду Олекса Гірник вступив до ОУН. 1937-го, перебуваючи в польському війську, заявив, що мріє змінити конфедератку на українську мазепинку. Відсидів три роки у польській в'язниці, потім вісім – у колимських таборах. Повернувся додому, на Івано-Франківщину, облисілий. Одружився із сусідською дівчиною. Виховали двох синів, збудували дім. Після виходу на пенсію протягом чотирьох років писав вечорами листівки, потай від сім'ї. "А тепер поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема", – ішлося в одній. У переддень самогубства Олекса Гірник сказав дружині, що їде до Львова, а сам вирушив до Києва. Відвідав Софійський собор, Лавру – квитки до них згодом знайшли в його сумці. Потім сів у автобус до Канева. Спалив себе на день раніше, ніж планував.
Скоцюрблене обгоріле тіло вранці першими побачили працівники музею Тараса Шевченка. КДБісти заборонили їм розповідати про побачене навіть у сім'ях. Казали, що спалився божевільний.
2007-го Олексі Гірникові присвоєно звання Героя України.
"У лаврских валов его расстреляли в упор"
"Матросы ворвались в его квартиру, отпихнули старика-келейника, пригрозив ему револьвером, – и бросились в спальню. Там они оставались около двух часов. Что в спальне происходило, неизвестно. Потом они вывели владыку Владимира и направились с ним к чёрному ходу. "Прощай, Иван…", – успел сказать келейнику митрополит. Вывели владыку из Лавры незаметно. У лаврских валов матросы прикончили его – расстреляли в упор… Он лежал полунагой, когда его нашли. Убийцы сорвали крест, панагию, даже набалдашник с посоха, только шубу не успели унести и бросили тут же", – описував у мемуарах єпископ Євлогій Георгієвський вбивство 25 січня 1918 року митрополита Київського та Галицького Володимира.
У миру Василій Богоявленський, уродженець Тамбовської губернії, до кафедри в Києві був митрополитом Санкт-Петербурзьким і Ладозьким. Імператриця під впливом Григорія Распутіна "вислала" його до Києва 1915-го.
За офіційною версією, у його загибелі винні більшовики. Вісім тисяч солдатів під командуванням поручика Рейнгольда Берзіна розпочали наступ на Печерськ за день до смерті владики. Києво-Печерська лавра, в якій була резиденція митрополита, опинилася в облозі. Надвечір, 25 січня, гурт – "пять человек в солдатской форме, а во главе был матрос" – забрав приреченого архієрея з його покоїв – буцімто щоб відвести до коменданта. Але митрополита вивели з Лаври через браму Всесвятської церкви й убили між валів Спаського бастіону.
Михайло Муравйов, який командував більшовицькими арміями, що захопили Київ, відмежувався від злочину й дав дозвіл на урочистий похорон митрополита. У більшовицьких "Известиях" з'явилося повідомлення про трагічну загибель Володимира Київського "від рук невідомих осіб". Натомість за гетьманату – після приходу до влади Павла Скоропадського – виринула інша версія. Згідно з агентурним донесенням Особливого відділу, датованим пізньою осінню 1918 року, "вбивство митрополита київського Володимира було здійснено в січні членами київської асоціації вільних анархістів. Вони скористалися метушнею в місті, викликаною приходом армії Муравйова. Але спізнилися: більшовики за день до того вже обчистили сховки з лаврськими грішми й цінностями, про які міг знати митрополит. Це нібито розлютило грабіжників, які й убили вже непотрібного владику.
Архієпископ Аверкій Таушев зі США, із Російської православної церкви за кордоном, 1974 року говорив: "Обыкновенно принято считать, что Киевский митрополит Владимир пал жертвой большевиков. Но расследование показало, что большевики, как таковые, в этом злодеянии даже не принимали никакого участия. Убили митрополита распропагандированные большевиками бандиты, приглашённые для этой гнусной злодейской цели некоторыми монахами Киево-Печерской лавры, тоже поддавшимися большевицкой пропаганде и злобно клеветавшими на своего архипастыря, будто он "обирает" Лавру, которая получает большие доходы от богомольцев".
Місце загибелі Володимира почали відвідувати паломники, було встановлено дерев'яний хрест. Архієрейський собор Російської православної церкви 4 квітня 1992-го визнав митрополита священномучеником. Улітку того року його мощі були ексгумовані й покладені в Дальніх печерах у церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Перший номер українського щомісячника "Основа" вийшов 24 січня 1861 року в Петербурзі. Більшість матеріалів друкували українською мовою. Випускали його колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства. Редактором став Василь Білозерський, а постійними авторами Панько Куліш і Микола Костомаров. До справи також устиг долучитися й Тарас Шевченко. Незадовго до смерті він передав друзям 70 доти неопублікованих віршів із заслання та п'єсу "Назар Стодоля". До жовтня 1862-го випустили 10 чисел, ще два були готові до друку. Через фінансову скруту видання закрили, а 1863 року в Російській імперії видавати українською мовою заборонили.
Василь Еллан-Блакитний 24 січня 1923 року організував у Харкові спілку українських пролетарських письменників "Гарт". До неї, зокрема, увійшли Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Хвильовий. Мета – "об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури". "Гарт" проіснував майже три роки. Розпався після смерті Блакитного 4 грудня 1925-го.
26 січня 1788 року флотилія з 11 британських кораблів привезла на узбережжя затоки Порт-Джексон на південному сході Австралії першу партію англійських злочинців-засланців – 578 чоловіків і 220 жінок. Вони, а також 300 військових, заснували перше на континенті поселення європейців. Назвали його Сідней – на честь британського міністра внутрішніх справ. Цей день у країні є національним святом – Днем Австралії. Сьогодні в Сіднеї понад 4,5 млн населення.
"Залізна леді"
так 25 січня 1979 року англійська газета The Sunday Times переклала з російської прізвисько прем'єр-міністра Великої Британії Марґарет Тетчер. Днем раніше у газеті Міноборони СРСР "Красная звезда" вийшла стаття капітана Юрія Гаврилова "Железная дама" стращает". Автор писав, що "залізною дамою" іменують її у власній країні". У свою чергу Гаврилов теж помилився. У Великій Британії з легкої руки журналістки Марджорі Прупс Тетчер називали "Залізною дівою" (англ. – The Iron Maiden). Але прижилося саме прізвисько Залізна леді. Його охоче використовувала й сама Тетчер. Свою виборчу кампанію 1979-го вона провела під лозунгом "Британії потрібна "залізна" леді"
3 
1
Коментарі