Повоєнний Київ, вул. Володимирська, 51. У шибку вузької, напівтемної та сирої кімнати в комуналці на другому поверсі стукнув камінець. Звідти виходить літній викладач гри на бандурі Володимир Кабачок. Голомозий, з довгою білою бородою та ясно-блакитними очима. Проштовхується до вхідних дверей через кухню — повз сусідські столи, шафи, примуси й "керосинки". Впускає трьох 15-річних дівчат із бандурами. Така у них домовленість — не дзвонити в двері, а камінчиком у вікно.
Ніна Павленко, Валентина Третьякова і Тамара Поліщук прийшли до вчителя додому репетирувати. Володимир Кабачок у той час викладав бандуру в київському Музичному училищі ім. Глієра. Облисів та втратив зуби у колимському засланні, натомість до "шевченкових" вус відростив ще й пишну бороду.
— Хіба ж то бандурист без бороди?! — жартував. — Он мої дівчата люблять цю бороду. Їм приємно хоча б злегка доторкнутися до неї.
Сам безбатченко, своїм ученицям він замінив батька. Чи то збіг, чи Кабачок інтуїтивно відібрав "споріднені душі", але всіх учасниць першого зібраного ним 1949-го тріо бандуристок виховували лише матері.
Спочатку він не дуже вірив у жінок-бандуристок. Мовляв, варто їм вийти заміж — одразу "бандури на горище позакидають". Та з хлопцями виникли інші складнощі — вони добре грали, але в них "ламалися" голоси. Тож передбачити, хто з них після мутації добре співатиме, годі. Довелося Володимиру Андрійовичу взятися всерйоз за дівчат. І вже під час першого виступу нового тріо — на концерті перед шефами-будівельниками бандуристок викликали на біс. Про них швидко поширився розголос. Бо ж доти таких ансамблів ніхто не чув. Щоб дівчата співали на три голоси й акомпанували собі на бандурі, це була ідея Володимира Кабачка. Під час виступів у Києві так хвилювався за вихованок — називав їх "мої милі діти", — аж піт виступав на чолі. Та на гастролі їхати з ними заважала робота в училищі.
— Будьте чемними з усіма, — по-батьківськи напучував у дорогу. — Вчіться мирно жити між собою та з людьми, поводьтеся достойно і бережіть дівочу честь, — розціловував на прощання.
"Ми часто одягалися та взувалися тоді у куплені ним і подаровані речі, а також виступали в них на сцені", — пише в мемуарах Валентина Третьякова. Іноді, правда, не вгадував із розміром. "Тепер я знаю, який ви номер босоніжок мені купили, — писала Тамара Поліщук Володимирові Андрійовичу з гастролей Сибіром у липні 1953-го. — Я зараз трохи в них "шлапаю", але нічого — бігати дуже добре, не тиснуть".
Справжній тріумф до Кабачкового тріо бандуристок прийшов 1955-го. Їх у складі української делегації запросили до Москви на святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією. На московському вокзалі виник курйоз:
— Не мешайте, — відтісняв розпорядник від групи артистів погано вдягнених із незрозумілими великими обладунками дівчат. — Уйдите, видите — встречаем гостей.
Ті мало не розплакалися. Але далі був тільки успіх. "Сьогодні ми виступали в Московському університеті, це було щось неймовірне, нас ніяк не відпускали зі сцени, уже й стільці забрали, а нам овації влаштували", — ділилася з учителем у листі Ніна Павленко. Він відписував — радів. Свої відповіді незмінно підписував: "Ваш батько".
Потім почалися подорожі тріо Європою. На Варшавському фестивалі молоді 1955 року дівчата вибороли "золото". Повертаючись до Києва, завжди провідували Володимира Андрійовича в його невеличкій кімнаті. Вона вже була не така похмура. Раз, коли він виїхав улітку за місто на відпочинок, вихованки зробили в його комірці ремонт. Учитися гри на бандурі там збиралися вже нові учні Кабачка. Як і раніше, він підгодовував своїх вічно голодних студентів. "Часто забирав нас до себе пригостити молодою картоплею, першою суницею", — згадувала одна з учениць.
Здоров'я Володимира Андрійовича дедалі погіршувалося — відмовляли нирки. Та він не полишав занять з учнями, роботи над самовчителем "Школа гри на бандурі". Ще за рік до смерті заспокоював дівчат із першого — бо вже з'явилися й наступні — тріо:
— Плакати не треба. Єдине, що хочу, то, як поховаєте, заспівайте тихесенько на моїй могилі "Думи мої, думи мої". Це буде кращий спогад про мене.
Самовчитель Володимира Кабачка — справа всього його життя. Вийшов по смерті бандуриста.
1892, 15 липня — Володимир Кабачок народився поза шлюбом у селі Петрівці, нині Миргородського району на Полтавщині. Його мати Євфросинія Кабачкова наймитувала там у священика. Хто батько сина, не призналася. Відвезла малого в сусіднє село Слобідка до сестри. Володимиру дали по батькові за хрещеним — козаком Андрієм Поповим. У 5 років мати забрала його до Полтави. Там служила кухаркою.
1899 — починає співати в Полтавському архієрейському хорі. У 1907-1913 роках навчається у Полтавському музичному училищі, далі співає в хорі, грає в училищному оркестрі. По закінченні їде до Москви, вступає до консерваторії по класу контрабаса. Довчитися завадила Перша світова: 1916-го Кабачка ненадовго забирають до війська, тоді за станом здоров'я демобілізують. Повертається до Полтави. Винаймає квартиру в удови головного інженера Полтавської електростанції Віри Попової-Сологуб. Невдовзі одружується з нею, за два роки в них народжується син Микола. Також виховують доньку дружини від першого шлюбу Ніну. Стає регентом полтавського собору. Викладає співи у школах. Із 1923-го починає цікавитися бандурою.
1925 — організовує аматорську капелу бандуристів, що спочатку збирається в нього вдома, потім — у залі трудової школи. За консультаціями звертається до Гната Хоткевича, який на той час найкраще володіє цим інструментом. За чотири роки капела успішно виступає в тогочасній столиці республіки Харкові, отримує назву Зразкова капела бандуристів Української РСР.
1934 — перший арешт, за три місяці випускають. Найбільше слідчі дорікають Володимирові Кабачку "шевченківськими" вусами, інших обвинувачень не висунули. Змушений виїхати до Ленінграда. За рік, коли потроху обжився на новому місці й улаштувався в театральний оркестр, забирає до себе сина Миколу. Паралельно заробляє грою в паркових оркестрах. У передмісті Ленінграда Автово при клубі підприємства "Експортліс" організовує український хор, а тоді капелу бандуристів — для неї з Полтавщини привіз 12 бандур.
1937, серпень — другий арешт. У грудні вирушає етапом до Колими. У пересильному таборі йому оголошують присуд "трійки" УНКВС — 10 років за "націоналістичну діяльність". Працює на золотомийному промислі. Один із чекістів, який проводив "списання" смертельно хворих, виявився колишнім учнем Кабачка: у грудні 1942-го його звільнили. Дістається Ташкента, куди евакуювали Ленінградську консерваторію і де сподівався зустріти сина. Той був на фронті. Володимирові Кабачку дають місце керівника жіночого хору, з яким поневіряється Середньою Азією.
1944 — приїхав до Києва. Почав викладати в музичному училищі, з 1951-го — в консерваторії. Також керував оркестром хору Григорія Верьовки.
1957, 15 червня — після тяжкої хвороби помер у своїй кімнаті. Похований на столичному Печерському кладовищі. Син закінчив Ленінградську консерваторію, працював головним режисером у театрах Львова, Києва, Новосибірська, Донецька, викладав у київському Інституті театрального мистецтва.
3 
1
Коментарі
5