Рудольф Нуреєв непритомнів на репетиціях балету

 

Директор балету Паризької опери Рудольф Нуреєв восени 1984-го прийшов на прийом до дерматолога-венеролога Мішеля Канезі, який лікував танцюристів.

— Рудольф прийшов до мене в лікарню, щоб здати аналіз крові на ВІЛ, — згадує Канезі. — На жаль, результати були невтішні. Принаймні чотири роки він був уже інфікований.

Раніше артист ніколи не жалівся на погане самопочуття. Навпаки: завжди працював, як навіжений. Понад 15 років був зіркою Лондонського королівського балету. Виходив на сцену 300 разів на рік. Удень спектакль у Парижі, уранці — репетиція в Лондоні, через день — вистава в канадському Монреалі, ще через кілька днів — гастролі в японській столиці Токіо. Звідти — до аргентинського Буенос-Айреса, потім турне по Австралії, перерване телевізійною зйомкою в Нью-Йорку. Спав по 4-5 годин де прийдеться: у машині, літаку. Про якийсь відпочинок і чути не хотів. Та коли в нього стався рецидив пневмонії, Нуреєв серйозно занепокоївся своїм здоров'ям. Він почав стрімко худнути, швидко втомлювався, кілька разів непритомнів на репетиціях.

На початку 1980-х СНІД був новою хворобою, яка тоді стрімко поширювалася серед гомосексуалістів. Нуреєв розумів, що підхопив її від якогось свого коханця. Артиста завжди оточувала юрба прихильників. Про його амурні пригоди з чоловіками ходили легенди. Йому приписували романи зі співаками Елтоном Джоном і Фредді Мерк'юрі, французьким кутюр'є Ів Сен-Лораном і актором Жаном Маре.

— Рудольф довгий час не визнавав себе гомосексуалістом, — пише його біограф Діана Солвей у книжці "Рудольф Нуреєв на сцені й у житті". — Згодом він став звертатися по сексуальне задоволення тільки до чоловіків. "Із жінками треба так важко працювати, і це мене не дуже задовольняє, — казав. — А з чоловіками все швидко. Велике задоволення".

У червні 1961-го, перебуваючи на гастролях у Парижі із трупою Кіровського театру, нинішній Маріїнський у Санкт-Петербурзі, він не зміг утримати в секреті від агентів КДБ своїх інтимних контактів. Кадебісти доповідали в центр: "Із Парижа надійшли дані про те, що Нуреєв Рудольф Хаметович сам гуляє містом і повертається до готелю пізно вночі. Він установив близькі стосунки із французькими артистами, серед яких — гомосексуалісти. Незважаючи на проведені з ним профілактичні бесіди, Нуреєв не змінив своєї поведінки". Із Москви прийшла вказівка покарати артиста.

В аеропорту за кілька хвилин перед відльотом трупи до Лондона, де мала пройти друга частина гастролей, директор театру вручив Рудольфові квиток до Москви зі словами:

— Ти маєш танцювати на урядовому прийомі в Кремлі.

— Я відчув, як у моїх жилах стигне кров, — згадував артист. — Танцювати в Кремлі, як же... Гарна казочка. Я знав: у мене заберуть звання соліста й назавжди позбавлять закордонних поїздок. Про мене забудуть. Мені хотілося вкоротити собі віку на місці.

Удома Нуреєва чекали звільнення з театру, суд і в'язниця: за мужолозтво 121-ша стаття радянського кримінального кодексу передбачала до п'яти років позбавлення волі.

Кадебісти відвели актора в кафе. До літака на Москву залишалося близько 2 год.

— Він страшенно нервував, тому ми не зводили з нього очей, — розповідав потім слідчому КДБ працівник органів, який мав забезпечити доставку артиста до СРСР.

До аеропорту спішно прибула мільйонерка Клара Сен — прихильниця таланту Нуреєва. Обійняла його та прошепотіла на вухо:

— Ти мусиш підійти до отих поліцейських і сказати, що хочеш залишитися. Вони чекають на тебе.

Той миттю вибіг із кафе зі словами:

— Я хочу бути вільний!

Рудольф просить політичного притулку і з 36 франками в кишені залишається у Франції. У СРСР його заочно засуджують до семи років в'язниці з конфіскацією майна. На Заході ж артист стрімко здобуває популярність. Його називають Чингісханом балету. Татарський хлопець, дитинство якого минуло в напівголодній повоєнній Уфі біля суворого батька-політрука, свої бажання ставить на перше місце і задовольняє їх за будь-яких обставин. Нуреєв постійно оточує себе роєм шанувальників — літніх дам і гарних юнаків. Він любить шокувати західну громадськість: прилюдно цілує своїх друзів. І приходить у захват, коли навколо від того ніяковіють.

— Що мені цей СНІД? Я татарин, я його трахну, а не він мене, — жартував Рудольф, коли дізнався про свій діагноз.

Артист упевнений, що завдяки своїм грошам і лікарям зможе вилікуватися. Та стрімке поширення загадкової й смертоносної хвороби невдовзі будить хвилю істерії в Європі та Америці. Коли кількість відомих випадків СНІДу в США сягає 5 тис., ВІЛ-інфікованим забороняють в'їзд до країни. Щоб не втратити роботу в Америці, Нуреєв довго приховує свій діагноз. Виділяє на своє лікування до $2 млн. Щодня йому вводять у вену ін'єкції нової експериментальної сироватки. Він усе ще може танцювати, притому енергійно й часто. І гадає, що видужує.

— Я казав йому: "Ідіть і танцюйте", — згадує Канезі. — Я хотів, щоб він працював, бо бачив, що йому це йде на користь.

Театральні критики натомість нещадно лають вистави з Нуреєвим: "Ця людина являє собою жалюгідне видовище. Він зморює себе виступами, з якими не в змозі впоратися". Та артистові байдуже. Він хоче попри все здійснити постановку "Ромео й Джульєтти". На якийсь час йому легшає, він ставить спектакль.

1988-го Нуреєву дозволили приїхати ненадовго до Уфи, щоб попрощатися з матір'ю перед її смертю. А 1989-го він виступає на сцені Кіровського театру в Ленінграді, де починав свою кар'єру. Було помітно, що артист серйозно хворий, але тримається. Востаннє він відвідав батьківщину влітку 1992-го. Уже не міг сам спуститися з трапа літака. Консультував спектаклі, на які його возили в інвалідному візку. 3 вересня Нуреєв повернувся до Парижа, де збирався пройти лікування в стаціонарі.

— Мені кінець? — постійно запитував лікаря.

Той не наважувався сказати йому правду.

20 листопада Нуреєва поклали до лікарні. Останні місяці життя він нічого не міг їсти. Харчування йому вводили через вену. Він помер тихо й без страждань напередодні православного Різдва, 6 січня 1993-го.

×