Середньовічні лікарі облисіння лікували кровопусканням із вени в горлі

 

"Якщо лікар неподалік будинку пацієнта побачить камінь, то неодмінно має його перевернути. І якщо знайде під ним живу істоту — мураху, черв'яка або будь-що інше, то може бути певним, що його пацієнт вилікується", — написано в середньовічному посібнику з медицини "Цілитель", що з'явився у ХІІІ ст. в Англії.

У ньому ж стверджується, що фактично будь-яку хворобу можна вилікувати, повісивши людину догори ногами. Тривалість процедури залежить від недуги та її тяжкості — від 10 хв. до кількох годин. За цей час "через вуха, очі, ніс та рот витечуть рідини, які труять організм". Якщо це не допомагало, радили застосувати кровопускання. Тоді були переконані: причина хвороб у тому, що в певних органах застоюється "погана кров" або ж крові стає забагато в організмі. Тож якщо її позбутися, людина одужає. Лікували так всіх і від усього, навіть маленьких дітей. "Не минає і дня в Парижі, щоб ми не пускали кров немовляті", — писав 1645-го французький лікар Ґі Патен, великий прихильник кровопускання.

У "Валлійському лікувальному довіднику" ХVІ ст. сказано, що кровотечу не варто зупиняти, доки "кров не зміниться. Якщо витікає чорна кров, дочекайся, доки почервоніє. Якщо густа, чекай, доки стане рідкою, якщо рідка — пускай її, доки загусне". Кров зціджували у спеціальну мисочку і по завершенні виливали. Відомо, що 1336 року монахи із Сент-Андре подарували сусідньому місту Брюґґе, що в сучасній Бельгії, поле, призначене для зливання в його землю крові, щоб "не віддавати її на зжирання свиням". Під час процедури пацієнта поїли водою — це мало додати сил, а наприкінці давали вино та хліб.

За зцілення певних органів відповідали конкретні вени чи артерії. В азербайджанському "Трактаті з хірургії" ХІІІ ст. зазначені 36 судин, з яких можна пускати кров. Для лікування печінки — з мізинця. Від менінгіту, болю в спині й облисіння радили кровопускання з вени в горлі. Щоб зарадити сердечним болям, позбутися фурункулів і носової кровотечі — з судини під язиком. А пускання крові з "чорної вени" на зап'ястку дає "користь усьому тілу, усуває всі хвороби з голови до п'ят". Тому бажано було повторювати цю процедуру з профілактичною метою кілька разів на рік.

Не менш корисним вважали регулярне вживання проносних або блювотних засобів. 1456-го навіть вийшла книжка "Щомісячний календар кровопускань і проносів на 1457 рік". У ній пояснювали, коли краще робити ці процедури залежно від місяця народження людини, її віку, перебування планет у різних сузір'ях. Наприклад, не радили приймати проносне, коли місяць був у сузір'ях Овна, Козерога й Тельця.

Усі ці "найкорисніші" процедури випробував на собі 1643-го король Франції 42-річний Людовик XIII. Протягом 10-місячного курсу лікування шлунка йому встигли зробити 47 кровопускань, 212 клізм і 215 разів викликати блювоту. Це були останні 10 місяців у його житті. Пускала собі кров і 24-річна Марія Медичі, щоправда, не з власної волі. Відразу після одруження їй наказав так оздоровлюватися чоловік 50-річний Генріх IV. Він вважав кровопускання головною запорукою здоров'я і був схиблений на них. І не лише він. Бо у ХVII ст. кров пускали, аби зняти стрес чи покращити настрій. Наприклад, канцлерові П'єрові Сеґ'є 1657-го "сім разів відкривали кров" — так його лікували від нервового зриву.

Загалом пускання крові стало наскільки буденною справою, що його робили звичайні цирульники. Аби приваблювати клієнтів, на вивісках поряд із написом "Цирульня" малювали мисочку або баночку з кров'ю. "Кваліфіковані" лікарі натомість мали серйозніші справи. Наприклад, шукали, що могло б стати ефективним знеболювальним під час операцій. Бо під час них більшість пацієнтів умирали від больового шоку. Ті ж, кому щастило пережити втручання, часто гинули через зараження крові. Як анестезію найчастіше використовували алкоголь, або ж людину били по голові, аби вона знепритомніла, перетискали сонну артерію, охолоджували.

Арабський письменник і полководець ХІ ст. Усама ібн Мункиз у книзі спогадів розказує, як раз зустрівся з європейським лікарем на ім'я Сабіт. Той мав двох пацієнтів: чоловіка з гнійним наривом на нозі та жінку, хвору на сифіліс.

Першому він велів відрубати кінцівку: "Лікар поклав ногу хворого на колоду і наказав помічникові: "Візьми сокиру і відітни її одним ударом". Той завдав удару на моїх очах, але не відрубав ногу. Вдарив удруге — з кістки витік мозок, і хворий невдовзі помер". Потім лікар взявся до жінки. Їй він сказав: "У її голові диявол, який закохався в неї. Поголіть їй голову". Після цього її відпустили додому. За кілька днів пацієнтка повернулася, їй погіршало. Тоді лікар поставив новий діагноз: "Диявол увірвався в її голову". Він схопив бритву, зробив на черепі надрізи у вигляді хреста і зірвав шкіру з маківки так, що було видно кістки черепа. Рану натер сіллю. Жінка в муках померла, а лікар твердив, що вона кричить, бо з її голови вилазить диявол.

×