На хвилі загострення політизації й обговорення подій на Волині у 1942-43 роках, фахові дослідники закликають не гарячкувати, а тверезо оцінювати події. Зокрема відомий історик Ігор Ільюшин говорить, що не варто оцінювати минулі історичніакції з огляду на сучасну політичну кон'юнктуру. Коротко свій погляд на причини та перебіг українсько-польського конфлікту він виклав у статті, опублікованій у виданні "Наше слово".
"Деполонізація" земель
"Аналіз перебігу подій, а також наявні документи, насамперед, українських повстанців, свідчать про те, що навесні 1943 р. Крайовий провід ОУН (бандерівців) на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ) на чолі з Дмитром Клячківським ("Клим Савур") прийняв рішення про те, щоб позбутися за будь-яку ціну місцевого польського населення. Обґрунтовувалося таке рішення на той момент, передусім, стратегією боротьби, реалізації якої, – на переконання командування новоствореної тоді ж УПА, – заважала діяльність волинських, а пізніше і галицьких поляків", - зазначає Ільюшин.
За його словами, після Сталінградської битви стало зрозуміло, що перемога зрештою лишиться за СРСР. Відповідно загони НКВС рушать на Галичину, тоді як поляки перешкоджатимуть УПА в боротьбі з ними:
"Те, що радянські партизанські загони на Волині і Поліссі, не кажучи вже про Галичину, знаходитимуть підтримку в основному тільки в польських колоніях і поселеннях, стало зрозумілим уже 1942 р. Саме на рубежі 1942–1943 рр. на Волинь прийшли перші потужні партизанські угруповання Сидора Ковпака і Олександра Сабурова, які зруйнували хиткий нейтралітет, що тримався тут до лютого 1943 р. між комуністами і націоналістами".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Акція "Вісла" не була помстою за злочини УПА на Волині" - історик
Історик додає: "Червона армія і СРСР ставали тепер для українських повстанців неформальним ворогом № 1, реальним, до того ж – найсильнішим, а тому, на думку керівництва ОУН (Б), необхідно було зробити все можливе, щоб мобілізувати в західноукраїнському реґіоні сили, здатні надати радянським військам максимальний опір. Тим більше, що навіть після розриву Москвою в односторонньому порядку дипломатичних відносин у квітні 1943 р. польський еміґраційний уряд продовжував наполягати на тому, що СРСР залишається "союзником наших союзників", а отже опосередковано і польським союзником. При цьому польські урядовці та підконтрольні їм підпільні військово-політичні формування на "кресах всходніх" безкомпромісно відстоювали позицію непорушності довоєнних кордонів ІІ Речі Посполитої. Саме через таке розуміння ситуації Крайовий провід ОУН (Б) на Волині і Поліссі прийняв рішення про "деполонізацію" цих земель".
Також Ільюшин виділяє другорядні причини акції:
"Серед інших мотивів прийняття цього рішення було прагнення покарати частину місцевих поляків за діяльність у німецькій окупаційній адміністрації і поліції. У свою чергу, поляки пішли на співробітництво з німцями після того, як звідти дезертирувало близько шести тисяч українських службовців і поліцаїв. Метою цього співробітництва була помста українцям, а також намагання посилити польські позиції в цьому реґіоні напередодні поразки Вермахту й повернення сюди Червоної армії та радянської влади. Українська сторона висувала також мотив помсти за вбивства польськими партизанами в попередній період українських громадських діячів на Холмщині. Зрозуміло, що на той момент цей мотив був другорядним."
Цілковите безладдя
"Оскільки дсі не виявлено документа, який містив би наказ на фізичне знищення поляків (про існування такого наказу відомо лише зі свідчень заарештованих НКВД членів ОУН і УПА, натомість, у письмовій формі він міг і не існувати), ми не можемо поки що однозначно стверджувати, що картина генези й перебігу антипольської акції на Волині є до кінця з'ясованою. Однак звіти про результати проведених загонами УПА антипольських акцій не залишають сумнівів щодо їхньої мети", - пише дослідник.
Ільюшин зазначає, що спочатку дії українських повстанців були спрямовані проти польських співробітників німецької адміністрації, які працювали в службах охорони лісів, шляхів сполучень та держмаєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення.
Серед причин підтримки місцевими українцями дій УПА Ільюшин називає цілком приземлені стимули, зумовлені загальним хаосом:
"Антипольські дії УПА підтримувала значна частина місцевих українців. Причину цієї підтримки слід вбачати, крім іншого, у прагненні українських селян скористатися ситуацією й відібрати у своїх польських сусідів разом з їхнім життям майно та землю. На це була спрямована земельна політика командування УПА – розподілити відібрані в поляків ділянки поміж українських селян (декрет від 15 серпня 1943 р.). Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільним українським населенням, озброєним косами, вилами, сокирами, ножами, і надала вбивствам на Волині масовості та особливо жорстокого характеру. До того ж, ці події відбувалися в умовах цілковитого безладдя, яке сприяло виявленню найгірших людських інстинктів і дало змогу добре себе почувати різного роду покидькам".
"Україна має грізніших ворогів, ніж поляки"
Ільюшин зазначає, що далеко не всі, навіть у Центральному проводі ОУН(Б), не кажучи вже про політичних опонентів бандерівців, поділяли думку про необхідність "очищення української повстанської території від польської присутності" (серед них – тодішній фактичний очільник Центрального проводу Микола Лебедь, Михайло Степаняк). Лише в серпні 1943 р. на Третьому надзвичайному великому зборі ОУН антипольські дії на Волині отримали схвалення нового керівника Центрального проводу ОУН(Б) Романа Шухевича – і пізніше була дана санкція на їхнє проведення також на території Східної Галичини.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Після Другої світової до Освєнцима відправляли українців - історик
Особливо гостро проти проведення антипольських дій бандерівців виступив Т. Боровець-Бульба. Він звернувся з відкритим листом до членів Центрального проводу, в якому зазначив:
"Вже в часи переговорів замість провадити акцію по спільно наміченій лінії військові відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки. Кожна дитина знає, що винищенням кількасот поляків в деяких областях не зліквідується польська небезпека для України. Польський народ все одно існує, і як довго він буде в тій же неволі, що ми, так довго силою обставин він буде не ворогом нашим, а союзником".
„Це вам за наші села і родини, які ви попалили"
Про спосіб винищування цивільного польського населення свідчать численні звіти виконавчих референтів Служби безпеки ОУН(Б), які містяться в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України в Києві, Державному архіві Рівненської області та ін. Ігор Ільюшин цитує деякі з них:
"Одержав я наказ знищити два фільварки Гірку Полонку й Городище... Без жодного стрілу всуваємося в середину фільварку. З-під конюшні пада стріл вартового. У відповідь відгукнулися наші стріли. Почався короткий, але завзятий бій. Поляки відстрілювалися з мурів. Щоб краще зорієнтуватися, звідкіль б'є ворог, запалили ми солому. Ляхи почали тікати з фільварку. Повстанці здобували будинок за будинком. З-під будинків витягали ляхів і різали, кажучи: „Це вам за наші села і родини, які ви попалили". Поляки, викруючись на довгих совітських штиках, благали: „На мілосьць Бога, даруйте нам жицє, я ніц нє вінен і нє вінна". А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: „Наші діти, наші старці, чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?"
"...В зв'язку з нашою протипольською акцією, поляки старалися свої перші жертви використати для протиукраїнської демонстрації, влаштовували великі похорони і намагалися звернути увагу публічної опінії на т.зв. „садизм українців". Коли наша акція прибрала загальну форму, поляки ще більше занепокоїлися. Зараз поляків в терені вже немає; всі переселилися в міста, де перебувають нелегально. Частину з них вже вивезли до Німеччини, а решта ще тримається. Німці пішли полякам назустріч і обсадили ними уряди. Прихильність німців поляки планово стараються використати проти українського населення".
Принцип колективної відповідальності
Після масових липневих 1943 р. нападів УПА на польські поселення (а що вони були масовими, не викликає сумніву, оскільки лише у звіті про військову акцію 1-ї групи УПА від 27 липня за підписом її командира І. Литвинчука–"Дубового" ідеться про знищення протягом 17–19 липня 27 польських сіл і колоній – Літопис УПА. Нова серія, Т. 2, с. 175–176), їхні мешканці почали шукати порятунку в радянських партизанів. Невдовзі у складі радянських партизанських загонів на Волині воюватимуть близько двох тисяч поляків.
Іншим наслідком масових липневих антипольських нападів стало те, що командування Армії крайової Волинського округу нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА й місцевим українцям.
Ільюшин підкреслює, що поляки намагалися рятуватися, співпрацюючи з радянськими партизанами та німцями:
"Незважаючи на заклики командування АК Волинського округу і волинських представників польського еміґраційного уряду "в жодному випадку не сприяти німцям і радянським партизанам", зовсім не всі місцеві поляки прислухалися до них. Ситуація на Волині склалася таким чином, що вирішальним чинником у виборі свого місця для них служили частіше не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Німецька окупаційна адміністрація і радянські партизани були єдиною силою, – здавалося місцевим полякам, – на яку вони могли розраховувати".
Це відповідно позначалося на долі українського населення.
"Саме з участю польських поліцаїв і жандармів (серед останніх було чимало привезених німцями з Генеральної губернії) на Волині постраждало найбільше місцевих українців. Та польське суспільство, як і українське, не повинно відповідати за дії тих, хто перейшов на службу до німецького нацистського режиму. Слід вважати, що це злочини цього режиму.
Утім, протягом 1943 р. місцеві поляки були стороною, що оборонялася. Наприкінці року сили УПА, імовірно, досягли 15–20 тисяч бійців. До того ж, антипольські дії УПА підтримували місцеві українці, а це близько 80% загального населення Волині, тоді як поляків було щонайбільше 16%, а до 1943 р. їхнє представництво зменшилося ще десь до 8% (200 тис.). Натомість, за даними волинського командування АК, польські партизанські відділи нараховували тільки близько 1300 вояків. Ще приблизно 3600 осіб, які мали хоч якусь зброю, діяли в базах самооборони. Цим можна пояснити і різницю в кількості жертв протистояння на Волині. З українського боку – декілька тисяч, з польського – декілька десятків тисяч.
Лише створення в перших місяцях 1944 р. т.зв. 27-ї Волинської дивізії піхоти АК зберегло певну частину поляків від загибелі й посприяло посиленню їхніх дій проти УПА, відтак зросла кількість жертв з-поміж українського населення. Наявні документи спростовують твердження багатьох польських авторів про те, що дії цієї дивізії не мали характеру "відплатних акцій" українцям, а були спричинені лише необхідністю "очищення" терену від боївок УПА з метою розширення оперативної бази для боротьби з німцями в рамках реалізації т.зв. акції "Burza".
На підтвердження цієї думки історик наводить уривок зі звіту на ім'я представника польського еміґраційного уряду на Волині. Один з підлеглих повідомляв йому 31 січня 1944 р.:
"Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли ще донедавна українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють з них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрілюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей".
В іншому документі учасник тих подій зазначав:
"Поляки у своїх діях застосовували принцип колективної відповідальності й на напади, розбій та грабунок відповідали вбивствами, реквізиціями, пограбуванням. Убивства вважалися справою честі. Молоді хлопці, які втратили родини, на прикладах гвинтівок робили помітки, рахуючи кількість своїх жертв. Людське правосуддя перетворювалося на звірячу помсту".
Сейм Республіки Польщі 15 липня 2009 р. прийняв постанову, у якій "т.зв. антипольська акція" ОУН і УПА 1943–1944 рр. на Волині оцінена "як масові вбивства, що мали характер етнічної чистки і риси геноциду". Однак, на переконання Ігоря Ільюшина, хоч ця акція безперечно мала характер етнічної чистки, не завжди варто оцінювати минулі історичні події з огляду на сучасні політичну кон'юнктуру та юридичну термінологію.
3 
1
Коментарі
28