Війну почали два великі аматори музики. Сталін не пропускав жодної прем'єри Великого театру. А Гітлер 21 червня 1941 року слухав "Прелюди" Ліста й сказав своєму архітекторові Шпеєру: "Цю музику віднині вам доведеться чути часто!"
Ті події вже стали історією. Тобто, все менше тих, хто це пережив. І все більше тих, для кого гучні імена епохи вже не означають майже нічого або означають щось зовсім інше.
Історія — це те, що пережите не нами, але іноді примушує нас заплакати, як і мистецтво. Можливо, наш Леонід Биков, коли робив "У бій ідуть тільки старики", геніально вгадав оце перетікання суворої воєнної реальності в наївну, але дуже стійку музичну матерію.
Є мемуари одного нашого льотчика, на жаль, покійного — полковника Дмитра Панова. Він захищав Київ, Сталінград і дійшов до Праги. В його 900-сторінкових мемуарах є лиш абзацик про музику. Але ця книга написана людиною, що відчувала події, як відчував би їх, скажімо, композитор.
Будьонний був головою Всесоюзного товариства більярдистів
Саму війну йому провістив звук ламаного скла: вазочка сама собою розвалилася на дрібні шматочки. Йому сказали: то перед великим нещастям.
Він служив у Василькові, під Києвом, в ескадрильї, яка за рік до війни знімалася у фільмі про Чкалова (3-тя ескадрилья, 43-й винищувальний полк 36-ї авіадивізії). Панов літав на дерев'яній "Чайці" (И-153) — останній біплан нашої винищувальної авіації. Німці літали швидше, й битися з ними доводилося на зустрічних курсах. Пікірувати "Чайка" не могла — повітряні потоки рвали нижнє крило, як сніп соломи. Бортова радіостанція ловила все, окрім команд. Тому на березі Дніпра розстилали білі полотнища, що вказували льотчикам, звідки летить противник.
Панов пише про літак у бою так, що відчувається натягнута струна. Хоча він жодного разу не вживає цього слова. Але часто описує, як ця струна обривається. Наприклад, коли літак сідає після бою й тут-таки переламується пополам від неймовірних навантажень.
У мемуарах Панова є багато того, що він бачив і не міг пояснити. Це, приміром, неймовірні повтори. Панов їх просто записує. Й це схоже на репризи в музиці. Скажімо, під Києвом взяли в полон німецького пілота. Залишили жити. А через два роки взяли в полон знову. І розстріляли.
Потім — три зустрічі з генералом Власовим. Уперше — до війни, в Китаї, де той був військовим радником, а Панов воював із японськими льотчиками. Удруге — під Києвом, де 37-ма армія Власова тримала оборону до останнього. Утретє — в Чехії, де наші літаки добивали "Русскую Освободительную Армию" Власова.
Таких "реприз" багато. При обороні Києва Панова контузило, і він тимчасово оглух. А через багато літ на мосту Патона він, в автобусі номер 14, потрапив в аварію й знову відчув, що глухне. Це було на тому самому місці, над яким його колись контузило в небі.
90 відсотків публіки в опері були німці
А ще — зачаровані мости. Один, дерев'яний п'ятиметровий коло Віти-Поштової, Панов бомбив довго й не розбомбив. Приїхав туди через півстоліття — місток усе ще стояв.
Інший зачарований міст був на Дніпрі, північніше Києва. Там німці перекидали війська в обхід міста. Той міст так само безуспішно й довго бомбили. Фронтом тоді командував Будьонний — маршал, кавалерист і голова Всесоюзного товариства більярдистів. Під Броварами він зібрав льотчиків і запропонував те, до чого пізніше додумалися японці: камікадзе, самогубець у начиненому вибухівкою літаку.
Добровольців не було. Не боялися: перед тим полк прославився двома повітряними таранами, першими на Південно-Західному фронті. Але не хотіли вмирати марно. Міст знищили без камікадзе. Однак німці навели переправу за один день.
Київ був приречений. Полк вилітав із аеродрому під Броварами. Фінансисти просили взяти на борт п'ять тонн паперових грошей. Не взяли. Гроші у вихорі пропелерів кружляли, як осіннє листя.
Ті гроші могли знадобитися. Через кілька днів полк приземлився в Харкові. Голодні льотчики пішли до ресторану. Там було повно офіцерів різних військ і — нічого, окрім поганої каші. Але був спирт. Випили й засперечалися: хто винен, що армія відступає? Кавалеристи кричали на танкістів, ті на льотчиків, піхота на артилерію. Бійки в армії не рідкість, пише Панов, але такого грандіозного мордобою, як 21 вересня 41-го року в ресторані харківського готелю "Інтернаціонал", він не бачив ніколи. Скінчилося стріляниною. Льотчики підхопили пораненого товариша й пішли шукати аптеку. Там зробили перев'язку. А коли вийшли, їх вже чекали енкаведисти. В аптеці був телефон, й аптекар набрав потрібний номер.
Льотчики зброю не здали. Але й їх не пов'язали, бо енкаведисти вже тікали з міста.
Віддала акордеон за 20 кілограмів борошна й свинячу голову
Харків був темним, таблички з назвами вулиць зняли — мабуть, щоб німці заблудилися, коли прийдуть. А як знайти дорогу своїм? Геніальний співак Борис Гмиря саме тоді не зміг виїхати з Харкова, лишився в окупації. Потім Сталіну сказали: "Як Гмиря може співати для нас — йому ж аплодували німці!" — "У них був добрий смак!" — нібито відповів Сталін.
В окупованих Львові, Донецьку, Вінниці, Харкові були оперні театри. В Києві багато ставили Вагнера й грали Бетховена. 90 відсотків публіки в опері були німці, кияни любили драму. Хтось навів наші літаки на київську оперу. Бомба пробила купол, упала в партері, було кілька вбитих. Але німці продовжували ходити.
У мемуарах Панова цього нема. Є інше. Коли взяли Будапешт, він поїхав шукати для полкового клубу акордеон. Знайшов у єврейській родині. Діти (дві дівчинки) не хотіли віддавати — то була пам'ять про батька, який перед тим загинув. Але матері треба годувати дітей. І вона віддала інструмент за 20 кілограмів борошна й свинячу голову.
Старша дівчинка взяла акордеон і спитала, що зіграти наостанок. Полковник попросив вальс Штрауса. Печальнішого вальсу я не чув ніколи в житті, пише він.
3 
1
Коментарі
17