Тема українсько-польського конфлікту на Волині у 1943 році наразі є дуже обговорюваною у зв'язку з політизацією цієї теми у Польші. Нагадаємо, 20 червня цього року польський сенат визнав знищеня польського населення на Волині у роки Другої світової війни "етнічною чисткою з ознаками геноциду". Однак, в одному з попередніх проектів прийнятої сенатом резолюції звучав однозначний термін "геноцид".
Між іншим, польські історики в один голос класифікують Волинську трагедію як геноцид. Значна частина українських істориків не згодна з цим твердженням. Вони стверджують, що польські дослідники ігнорують нові оприлюднені документи, а свої висновки базують на фальшованих джерелах. Такою підробкою зокрема є наказ командування УПА про знищення польського наеслення Волині, який ніби-то існував.
Gazeta.ua наводить уривок з книги історика Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно" (2012), в якій він доводить, що цей документ був створений значно пізніше в стінах НКВС.
Наказ, якого не було
Починаючи з 2003-го, щороку влітку в українському та польському медійному просторах виринає тема польсько- українського конфлікту під час Другої світової війни. При цьому найчастіше її звужують хронологічно до 1943 року, а географічно до Волині. Таким чином поза публічними дискусіями опиняються події на Холмщині в 1942-му, в Галичині в 1944-му та на Закерзонні в 1945—1947 роках.
За такого підходу важко зрозуміти причини протистояння, його масштаби, наслідки та мотиви учасників боротьби. Натомість досягається інший, доволі простий та інформаційно ефективний результат: представити польську сторону виключно як жертву конфлікту, а українців — як ініціаторів та організаторів. Для підсилення ефекту з кожним роком чуємо дедалі більшу цифру вбитих поляків, при майже цілковитій відсутності інформації про українських жертв тієї війни.
Висунута приблизно десять років тому крайньо правими польськими політиками концепція про антипольський геноцид, здійснений вояками УПА, останнім часом набуває дедалі більшої популярності в Польщі. Цьому сприяє посилення позицій правих партій у польському політикумі, але не останню роль відіграє розкрутка вказаної концепції потужними російськими та проросійськими медіа. Тому навіть деякі науковці, котрі раніше намагалися об'єктивно оцінювати трагедію, починають схилятися до названої політичної візії.
Ключовим аргументом, на який спирається концепція про геноцид, є теза про існування наказу керівництва українського підпілля про тотальне винищення поляків. Саме цей наказ мав ініціювати масові антипольські акції влітку 1943 року, надати їм організованого порядку та великого масштабу.
Часте повторення цієї тези в польських роботах сприяє її популяризації і навіть часом безкритичному підхопленні науковцями інших країн. До прикладу, у дослідженні американського дослідника Тімоті Снайдера йдеться не лише про рішення щодо антипольської "етнічної чистки", але й про цілу політичну програму її реалізації. При цьому солідний науковець навіть не намагається обґрунтувати свою позицію покликанням на джерела.
Тим часом жодних документальних підтверджень існування наказу про знищення поляків не виявлено. Пошук таких документів триває, і періодично оголошується про його "результативне завершення". Проте щоразу аналіз матеріалів, які мають свідчити про цей наказ, ставить під сумнів його існування. Тож спробуємо проаналізувати сенсаційні "знахідки".
Одним із перших про свій "успіх" у пошуках оголосив відомий дослідник польсько-українських стосунків Владислав Філяр. У праці "Волинь 1939—1944. Екстермінація чи польсько- українська війна" він наводить цитату з наказу Дмитра Клячківського про "ліквідацію польського елементу" на Волині. Проте звірка зазначеного у виданні посилання на справу в архіві СБУ Волинської області виявила за вказаною архівною легендою кримінальну справу проти поліцаїв, звинувачених в акціях проти комуністичного підпілля. Жодної інформації про УПА чи польсько-український конфлікт у матеріалах справи немає взагалі.
Спроби віднайти "таємний наказ" особливо інтенсифікувалися в 2003 році, коли розгорталася масштабна інформаційна кампанія, присвячена 60-й річниці подій на Волині. Причому польські науковці, врешті, отримали можливість продовжити пошуки в українських архівах, де, на їхню думку, мав зберігатися такий наказ.
Тоді було опубліковано цікаву книгу — путівник по архівних матеріалах, присвячених конфлікту: "Волинь — Східна Галичина. 1943—1944". Тут, між іншим, зазначено, що в справі одного з діячів ОУН в еміграції Збігнєва Камінського є оцінка "наказу № 1 Миколи Лебедя […] про масову ліквідацію поляків на Західній Україні". Через два роки вказану інформацію було надруковано у збірнику СБУ та Інституту національної пам'яті Польщі "Поляки та українці між двома тоталітарними системами". Тут дізнаємося, що на допиті польської безпеки Камінський дає характеристику діяльності Миколи Лебедя і серед іншого твердить таке:
"У 1943 році Микола Лебедь видає горезвісний і ганебний наказ № 1 про масову ліквідацію польського населення спочатку на Поліссі і на Волині, а пізніше ця акція перекинулася й на інші території. Це є гіркі, але правдиві факти".
У вічі впадає публіцистичність висловлювання, використання епітетів, дивує нумерація наказу. Крім того, автор свідчень станом на 1943 рік виконував надто незначну роль в українському підпіллі, аби бути безпосередньо ознайомленим із наказами такого рівня, якби вони існували.
Коли ж детальніше придивитися до його біографії, легше довідатися про мотиви наведеного "викриття": Збігнєв Камінський був активним діячем Закордонних частин ОУН, що перебували в гострій конкуренції з іншою групою націоналістів, очолюваною Миколою Лебедем.
І, врешті, найважливіше — в інших документах Микола Лебедь фігурує як той, хто засуджував антипольські акції, навіть вимагав відповідальності за них командира УПА Дмитра Клячківського. Йдеться, зокрема, про протокол допиту члена Проводу ОУН Михайла Степаняка. Він розповідає про дискусію довкола питання антипольських акцій, яка розгорнулася під час Третього великого збору ОУН у серпні 1943 року. На з'їзді частина членів Проводу — сам Степаняк та Микола Лебедь — виступили з критикою дій Дмитра Клячківського в ході конфлікту.
Цей документ важливий не лише тому, що відображає оцінку польсько-українського протистояння Миколою Лебедем, але й тому, що в даному протоколі маємо чітке свідчення: принаймні станом на серпень 1943 року не існувало жодного остаточного рішення Проводу ОУН з приводу польського питання. Дискусії тривали й надалі. Протокол Великого збору Української головної визвольної ради з липня 1944 року свідчить, що й на той час у керівництві підпілля змагалися дві концепції стосовно поляків — вирішення питання через силові акції та спроба налагодження співпраці.
На сьогодні найвагомішим аргументом на користь існування наказу ОУН про знищення поляків вважаються свідчення на допиті НКВД у 1945 році одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука. У документі читаємо, що "в червні 1943 року представник Центрального проводу ОУН Клим Савур (Дмитро Клячківський) передав мені усно секретну директиву Центрального проводу ОУН про поголовне і повсюдне знищення всього польського населення на території західних областей України".
Досліджуючи тему польсько-українського протистояння, я вирішив також ознайомитися з цим документом. Його архівні координати можна було легко знайти в багатьох українських чи польських книгах, адже цитувався він дуже часто. Скориставшись архівними посиланнями і замовивши необхідну справу, я був переконаний, що отримаю до рук архівно-кримінальну справу на Юрія Стельмащука і на потрібній сторінці знайду його свідчення. Проте зі сховища принесли щось зовсім інше — один із томів агентурної справи "Берлога", заведеної НКВД на Провід ОУН.
На потрібному аркуші тому містився документ під назвою "Секретні директиви ОУН, УПА і СБ про повсюдне фізичне знищення всього польського населення". Крім "секретної директиви" про ліквідацію всіх поляків, тут згадано аналогічні вказівки про винищення всіх радянських військовополонених на теренах Західної України та "всіх осіб, запідозрених в антиоунівських настроях, не виключаючи ні грудних дітей, ні жінок, ні старих".
Підозру викликає вже сама назва документа, адже за формою він є випискою з протоколу допиту Стельмащука від 28 лютого 1945 року, а не директивою ОУН. Не менше запитань до змісту — нагромадження в півторасторінковому тексті інформації про таку кількість жахливих і відверто безглуздих інструкцій ОУН, слідів яких не знаходимо в інших матеріалах. Тож чи не маємо ми справу з однією із численних спроб компрометації українського визвольного руху з боку НКВД?
Щоб перевірити це, довелося замовити зі сховища справу на самого Стельмащука і порівняти виписку протоколу з його оригіналом. І тут виявилося найцікавіше: в архівно-кримінальній справі на Юрія Стельмащука № 67424 маємо протоколи від 8, 9, 20, 22 та 25 лютого 1945 року, але жодного протоколу під датою 28 лютого тут немає!
Ймовірно, "секретні директиви", оформлені як виписка з неіснуючого протоколу, з'явилися десь у 1960-х роках, коли КҐБ формував масив документів про ОУН та УПА, який мав бути навчальним матеріалом для майбутніх чекістів. Брак необхідного елемента для відображення повної картини "злочинної ОУН" легко компенсували власною підробкою, яка через десятки років стане головним аргументом уже в інших політичих іграх.
Проте навіть непідроблені свідчення Стельмащука використовуються істориками вибірково — з них береться лише те, що необхідно для підтвердження власних тез. Польські дослідники часто цитують "зізнання" Стельмащука про те, що ним та його відділом протягом 29—30 серпня було знищено 15 тисяч поляків. Цю цифру справді знаходимо у кримінальній справі — у протоколі під датою 20 лютого. Проте далі в показах свідків бачимо інформацію про кількасот (в одному випадку — кілька тисяч) убитих, але не про 15 тисяч.
Зрештою, через півроку після допитів, у серпні 1945 року, на судовому засіданні сам Стельмащук заявив: "Звинувачення мені зрозуміле, винним себе визнаю, за винятком того, що моїм загоном було знищено не 15, а 5 тисяч поляків, 15 тисяч поляків було знищено по всій Волині". Завищена цифра, подана допитуваним у лютому, можливо, була наслідком "ефективної" роботи радянських слідчих, які скористалися слабким станом хворого на тиф повстанця.
У протоколі судового засідання є ще одна інформація, яка поки не використовувалася ані в польській, ані в українській історіографії і безпосередньо стосується того, чи існувало рішення Проводу ОУН про знищення поляків.
"У цьому ж червні 1943 року, — подає інформацію підсудний, — у Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром, заступником голови ставки Головної команди Андрієнком [Олександром Луцьким — В. В.]. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. Всі керівники Ковельщини, в тому числі і я, виступили проти цієї пропозиції, але Савур погрожував мені польовим судом. Становище було важким. Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях, але конкретного нічого не сказав".
Далі йдеться про те, що Стельмащук намагався якомога довше не виконувати наказ, але все ж провів антипольські акції між 25 та 30 серпня. Очевидно, до слів підсудного потрібно ставитися упереджено. Проте важливим є твердження, що не було рішення керівництва підпілля про проведення антипольської акції, мова велася про місцеву "ініціативу". Очевидно, якби йшлося лише про самовиправдання, не було б сенсу акцентувати на цій деталі, навпаки, легше було наголосити на необхідності виконання наказу, виданого найвищим керівництвом. Згодом саме ця "ініціатива" Дмитра Клячківського і стала приводом для розгляду його діяльності Проводом ОУН на Третьому надзвичайному великому зборі.
Підтвердження висунутої гіпотези знаходимо і в протоколі допиту згаданого в цитованих свідченнях Олександра Луцького — "Андрієнка", скерованого в червні 1943 року Проводом ОУН для інспекції на Волинь. Звітуючи про поїздку перед керівництвом, Луцький зазначає, що він "критикував Клима Савура в питанні ставлення УПА до польського населення. Як відомо, створена на Волині Климом Савуром УПА дуже часто в масовому порядку знищувала польське населення. Я і Центральний провід були проти масового винищення польського населення, тим паче, що саме в цей час між Центральним проводом ОУН і польськими підпільними антирадянськими формуваннями велися переговори про контактування нашої роботи".
Отож, аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження найвищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення в Західній Україні. Тому немає підстав говорити про антипольський геноцид.
Натомість маємо великий запит в українському і польському суспільствах на те, щоб з'ясувати справжні причини кривавого протистояння. Задовольнити його можуть лише історики, які не шукатимуть простих відповідей у вигляді міфічних наказів, а матимуть відвагу розповісти складну правду про стосунки між нашими народами.
2 
1
Коментарі
39