В кінці ХІХ століття держава не мала монополії на залізниці, а багато важливих залізничних магістралей будувалися приватними компаніями, хоча і за активного сприяння уряду. Про це пише "Музей однієї вулиці".
Подорож залізницею сильно відрізнялася від сучасної. Неможливо було відразу взяти залізничний квиток до кінцевої станції, якщо вона була на інший залізниці. Кожна залізниця мала свої квитки і свою касу, навіть державні залізниці продавали квитки тільки на "свої" станції. Не було і вагонів прямого сполучення, при переході на іншу дорогу потрібно було обов'язково пересідати і купувати новий квиток.
Пасажирські вагони розрізнялися за забарвленням: вагони першого класу були синього кольору, другого - жовтого, третього - зеленого. Купе в вагонах не було ніде, в першому класі замість лавок були дивани, оббиті плюшем, у другому - дивани були оббиті сірим сукном, в третьому класі були тверді лавки зі спинкою. Проїзд в першому класі був в два рази, а в другому класі в півтора рази дорожче, ніж в третьому.
Не було ні спальних вагонів, ні плацкарту, нумерованих місць у вагонах звичайних поїздів тоді не існувало. По прибуттю поїзда пасажири бігли до будь-якого вагону і займали перше-ліпше місце. Ніяких підйомних верхніх полиць не було, відмежовувалася стінкою і одне купе від іншого. Посеред вагона, а іноді в кінці, стояла залізна піч, яка топилася дровами. Взимку в поїзді працював спеціальний опалювач, а дрова лежали біля печі. Вагони освітлювалися погано: в ліхтарях, що висіли на початку і в кінці вагона, горіло по одній стеариновій свічці. Іноді горіла тільки одна свічка на весь вагон, так як економія на свічках була побічним доходом кондукторів. "У вагон увійшов кондуктор, запалив в ліхтарях свічки і затягнув їх полотняними фіранками. Сітки з наваленими в них чемоданами, клунками та капелюхами, фігури пасажирів, які або спали, або рівномірно і байдуже здригалися, сидячи на своїх місцях, піч, стінки диванів, складки", - так описував Олександр Купрін свою подорож.
До Києва перший поїзд прийшов 17 лютого 1870 року по щойно побудованому залізничному мосту з лівого берега Дніпра. Перед очима пасажирів відкривалася небачена за красою панорама київських гір і золотоверхих храмів.
"Пам'ятаю, як хлопчиськом я під'їжджав до Києва, - згадував Ілля Еренбург. - Поїзд зупинявся на кожній станції, не поспішав, і назви станцій були дивні - Бобрик, Бобровиця, Бровари. Потім починалися піски; мені вони здавалися Сахарою. Я висовувався з віконця. Київ показувався раптово - куполи Лаври, сади, найширший Дніпро з острівцями, на яких зеленіли дерева. Поїзд довго гуркотів на мосту ... "
"Я жадібно і з благоговінням дивився на високий київський берег над Дніпром, через який ми проїжджали, через Дніпро, оспіваний Гоголем. А на високому березі біля самого залізничного полотна височів золотими куполами Видубицький монастир ", - описував той же чудовий вид Леонід Карум, чоловік Варвари Булгакової.
2 
1
Коментарі