"Первинний ліміт для розстрілів в УРСР становив 26150 осіб, але в січні 1938-го його збільшили до 83 122 осіб"

6

Матеріали архіву охоплюють період від 1918 року, коли була створена ЧК (Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією - Gazeta.ua), і до останніх днів Союзу. Загалом майже 800 тисяч справ, з яких 250 тисяч зберігається у Києві, решта - у регіонах. Вони стосуються різних людей, подій, різняться за об'ємом. Справа на одну людину може складатися з десятків томів, колективна - з кількох аркушів.

Найбільший масив архіву – кримінальні справи на репресованих у 1920-1980-х роках діячів української культури, політиків. У Києві таких понад 100 тис. осіб. Це - справи Юрія Тютюнника, Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола.

Цікава справа під шифром "Весна". Складається із 3449 томів, по ній проходять тисячі осіб, переважно військових командирів Робітничо-селянської червоної армії, які були так званими "колишніми людьми". Тобто починали службу ще в царській армії. 328 фігурантів справи засуджені до смертної кари або ув'язнення. Поштовхом для справи став приватний лист, якого прочитав особливий відділ 21-ї дивізії. На думку чекістів він носив виразний "антирадянський характер" та свідчив про існування в Конотопській окрузі повстанської організації. Ця справа є яскравим свідченням репресій більшовицького режиму проти армії червоної армії.

Є справи репресованих, але не досі реабілітованих, працівників радянських спецслужб.

Маємо фонд друкованих видань КДБ: підручники, брошури, за якими чекісти вчилися боротись з "ворогами народу". Є документи творчих спілок, організацій, з якими боролися чекісти. Насамперед ОУН і УПА. Документи свідчать: організатором і натхненником страшних злочинів проти народу був компартійний режим та його вожді, каральні органи старанно виконували їхні вказівки.

У фонді друкованих видань є справа №376 - антологія трофейних документів ОУН та УПА. Чекісти зібрали всі документи в 86-ти томну справу. Чим зробили важливий внесок у вивчення боротьби українських повстанців проти окупаційного режиму. Ця справа оцифрована та доступна на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

З середини 80-х чекісти аналізували процес демократичних перетворень в СРСР, намагались передбачити фінал. Коли в деяких республіках ці перетворення почали супроводжуватись хаосом, чекісти зрозуміли, що для них вони можуть закінчитись погано. У 1990 році видали наказ №00150, який зобов'язував провести чистку архівів. Такі чистки проводили і раніше.

В першу чергу ті, які компрометували керівництво СРСР і тих, які користувалися у суспільстві моральним авторитетом, а насправді жили подвійним життям, співпрацювали з КДБ. Справи науковців, інтелегенції, церковників.

Спочатку потрібно знати ці імена. Нас часто просять надати списки агентів. Таких списків не існує. Щоб встановити, чи та чи інша особа співпрацювала з органами, потрібно провести історичне дослідження. Кожен випадок унікальний. Агентами ставали частіше не з власної волі. Важливо дослідити, які були результати діяльності сексота. Іноді агенти не здавали, а вигороджували когось. Або звичайні люди писали доноси на сусідів та рідних.

По-перше, про Голодомор і репресії почали говорити ще у другій половині 80-х. Часткове відкриття правди про злочини режиму почалося з квітня 1985 року, з приходом до влади Михайла Горбачова. Вже не було необхідності приховувати те, що було відомо мільйонам. По-друге, у Москві до останнього не вірили, що Україна вийде з СРСР. Ця впевненість є причиною того, що величезна кількість документації залишилася у нас.

Цей Закон має виключити повторення в історії проявів тоталітаризму. Не знаючи про трагедії минулого, які погубили мільйони людей, ми не убезпечимось від їхнього повторення у майбутньому. Українці мають знати правду, якою б гіркою вона не була.

Потрібно написати листа, звичайного чи електронного, на адресу Галузевого архіву СБУ у Києві. На сайті СБУ є зразки звернень. Вказати прізвище, ім'я, по батькові, дату й місце народження людини. Бажано - дату й місце арешту, місце проживання перед арештом. У пошуку документів важлива будь-яка інформація. Якщо документи збереглися, ми запросимо Вас для ознайомлення.

Якщо людина зазнала розкуркулення чи депортації, то слід звертатися до архіву МВС і його регіональних відділень. У нас зберігаються справи за політичними статтями. Крім того, на початку 90-х справи реабілітованих почали передавати в державні архіви. Туди ж потрапили справи остарбайтерів, полонених, тих кого не судили за кримінальними статтями.

Останнім часом звернень побільшало. У 2015 році їх було 3100, за півроку 2017-го - понад 1700. Половина всіх запитів - родичів, ще третина - від науковців, решта - від громадських та державних організацій.

Якось до Києва приїхала 91-річна Казимира Чайковська - громадянка Австралії, колишня киянка. Прийшла до нас, шукала інформацію про батька. Ці документи були безпосередньо у нас, ми оперативно їх знайшли. Наступного дня передали копії справи про її батька, якого заарештували у 1920-х роках. Його історія виявилась дивовижною. Колишній військовий австро-угорської армії Юліан Чайковський з 1915 по 1919 роки перебував у Сибіру. Неодноразово заарештовувався, коли намагався доїхати до рідного містечка Сторожинець (Чернівецька область). Сидів у в'язницях в Бендерах, Івано-Франківську, Львові. Відбував покарання на Соловках за підозрою в шпигунстві для Польщі і Румунії. Потім приїхав до Києва, одружився, і в 1930-х роках його знову заарештували. З цього моменту дані губляться. Ми знайшли матеріали допиту Юліана Чайковського, проведені працівниками ЧК в Одесі у 1921 році.

Якщо на це є правові підстави, то інформація не вийде з архіву.

Згідно законодаства інформація про працівників комуністичних спецслужб не може бути засекречена чи обмежена в доступі. Зараз активісти намагаються притягти Стекляра до відповідальності за його діяння на Західній Україні.

Тут є дві площини: моральна та правова. У першій наше суспільство вже надало оцінку виконавцям репресій, засудило їх на законодавчому рівні. Що ж до правової оцінки, то відповідь мають дати юристи. Багато тих, хто причетний до масового знищення людей, наприклад у 1937-1938 роках, вже відійшли.

У Другу світову війни німці створювали допоміжні поліцейські підрозділи в усіх окупованих країнах і республіках колишнього СРСР. Україна не стала винятком. Окупанти набирали поліцаїв серед військовополонених, місцевого населення. Не лише українців. Серед них були й росіяни, білоруси, представники інших національностей, які проживали тоді в СРСР.

У поліцію йшли не лише "колишні петлюрівці і буржуазні націоналісти", як це стверджувала більшовицька пропаганда, а й представники радянської влади. Наприклад, вчорашні міліціонери.

Точки зору польських і українських істориків на одні і ті ж події часто протилежні. Ми звинувачуємо поляків у нищенні українців, вони – нас. Документи свідчать, що це була кривава трагедія. Сьогодні поляки вбивали українців, завтра - українці поляків, післязавтра все повторювалося. Над з'ясуванням фактів мають працювати історики двох країн, а не політики, які намагаються здобути дивіденди.

Одним із перших указів Віктор Янукович звільнив з посади директора архіву Володимира В'ятровича, який сьогодні очолює Український інститут національної пам'яті. Голова СБУ Валерій Хорошковський реалізовував політику Януковича щодо призупинення розсекречення архівних справ, які стосувалися минулого. Наприклад, припинили наповнювати електронний архів СБУ новими документами.

Якби не Революція гідності, українці не мали б нинішнього доступу до архівних справ. Чимало сторінок з минулого ще довго залишалися б під грифами "таємно" чи "цілком таємно".

Наприклад, Руслан Забілий – директор львівського музею "Тюрма на Лонцького", експонати якого розповідають про знищення у червні 1941 року співробітниками НКВС арештованих. Директор досліджує трагічні сторінки нашої історії. З цією метою приїхав до Києва, щоб зустрітись з тодішнім головою СБУ. І його затримали на залізничному вокзалі, звинувативши у розголошенні державної таємниці.

Щоб на його прикладі показати: кожного, хто цікавитиметься трагічним минулим, чекають неприємності. Тоді на захист Забілого виступили політики, діячі культури, історики. Влада дала задню, не наважилась кинути його до буцегарні. Правда, вилучені документи Руслан отримав лише після втечі Януковича.

Зараз є повний доступ майже до всіх справ, що у нас зберігаються. Триває оцифровка архівних документів. Наразі в "цифрі" доступно лише 5%, але ця кількість зростає. В нашому читальному залі можете ознайомитися з електронними копіями документів, фотознімків з історії каральних органів і їх "підопічних". Також - з матеріалами, які відображають трагедію голодомору 1932-1933 років, діяльність УПА, дисидентський рух в Українській РСР тощо.

Так. СБУ готує архівні фонди СБУ для передачі до архіву Інституту національної пам'яті. Коли передадуть - вся інформація про масові порушення прав людини, репресії та злочини комуністичного режиму буде відкрита.

Було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин до розстрілу. Решту відправили до в'язниць і таборів у віддалених районах СРСР. Повернулися не всі.

Вироки за І категорією означали "розстріл", за ІІ категорією – ув'язнення в таборах НКВС СРСР. Первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, але в січні 1938-го був збільшений до 83 122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися вищі чиновники України, зокрема, наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

В ті часи покарали понад 500 тисяч селян, які любили свою землю і уміли на ній працювати - так званих куркулів. Яка точна кількість репресованих - складно відповісти. Різні джерела дають різні цифри. Робота в цьому напрямку триває. Ми ще не уточнили кількості жертв тоталітарного режиму, як це зробили країни Балтії.

У кримінальних справах є дані про місця розстрілів і поховань. Їх багато. Однак існують ще чимало місць, невідомих нам. Досі знаходять рештки людей, знищених катами НКВС.