Колись мій світ був завбільшки з рідне село. Довжанка розташована за 20 хвилин їзди від Тернополя. Це звичайне західноукраїнське поселення. Правда, якось до нас приїжджав Леонід Кравчук, але тоді він ще не був президентом.
Нашим найближчим сусідом є Домаморич. Між нашими селами з давніх-давен триває ідеологічне протистояння. Ми їх називаємо "корчами" і "злодіями". За легендою, у Домаморичі поцупили сідло з коня Богдана Хмельницького – хоча він ніколи не був у тих краях. Вони кличуть нас "баняками".
Коли мій світ став більший, прийшли нові поняття – "бандерівці" й "москалі". Мій рідний україномовний Захід протиставлявся російськомовному Сходу.
– Як будуть щось у Києві казати за українську мову, то попередь, що в тебе батько – бандерівець і під стріхою тримає автомат, – жартома сказав тато на прощання, проводжаючи на навчення до столиці.
Ні тато-бандерівець, ні автомат мені жодного разу не знадобилися. Ні в Києві, ні в Донецьку чи Харкові. А одна знайома російськомовна киянка навіть вибачилася, що розмовляє зі мною не українською. А от за кого було соромно, так за деяких земляків, які в Києві раптово заговорили російською. Принаймні вони думали, що то – російська.
З появою закордонного паспорта і кожним новим штампом у ньому, мій світ розростався. Росію довгий час свідомо ігнорувала. Але перед білими ночами не встояла. Коли в Царському селі екскурсовод іронічно прокоментував фотографію Путіна з Медведєвим "а это наши меняющиеся президенты", я зрозуміла, що є "інша Росія".
– Братья-украинцы, простите нас! – прокричав на камеру чоловік, якого двоє омонівців потягли в автозак. – Это – не Россия. Это – не русский народ. Простите.
Це відео з антивоєнного мітингу в Москві я переглянула разів десять. І зарахувала північних сусідів до родичів: "Спасибо, братья-россияне".
1 
1
Коментарі
2