– Златочка, давай, в толпе проскакивай, чтобы тетя тебя не заметила, – двоюрідна сестра на чотири квитки в столичну оперету намагається провести п'ятьох.
8-річна театралка миттю губиться серед публіки у фойє.
– Я б еще своего малого провела, – Альона згадує про 12-річного сина. – Да он наотрез отказался от культурной программы.
100 років тому тут діяв перший український театр
Її супутник, румун Гоноріо, української не розуміє. Тому Альона розраховує, що на 15-й хвилині "Циганського барона" він занудиться і вирушить до буфету. Я скоса поглядаю на закоханих. Переживаю, чи сподобається вистава закордонному гостеві. Адже повести його в театр було моєю ідеєю. Та й циганська тематика має бути йому, румунові, близькою. Альонина мати, дізнавшись, що дочка розлучається з чоловіком через румуна, у своїх прокльонах тільки так його і називає – "циган".
На початку чую, як Гоноріо вимагає в Альони перекладати ледь не кожне слово. Але згодом знаходить вихід – читає в інтернеті з мобільного лібрето англійською. В антракті румун про київську оперету вже знає більше за нас.
– Ю ноу, – каже в черзі за тістечками, – 10 років тому тут діяв перший український театр.
3-годинне дійство промайнуло. Аплодували стоячи. Дорогою до гардероба Гоноріо розглядає портрети акторів у фойє. Альона ж звертає увагу на інше:
– Видели, сколько людей было на сцене? Одних только цыган человек 50. А сколько раз они меняли костюмы! Жаль, малой не пошел. На шару не только зрелище увидел бы, но и пиццы поел. Гонорио угощал всех. Ничего, я ему с собой взяла, в салфетке, – показує на пакунки в руках. – Меня Гонорио за эти вечные кульки цыганкой называет.
1 
1
Коментарі
5