Буднього дня дорогами Симонова їздять велосипеди й комбайни. На городах працюють старші люди, коло хат бігають діти. Жнива.
У соцмережах село Симонів Гощанського району на Рівненщині має кілька спільнот. Час од часу дискутують про наболіле. Серед проблем називають занедбаний клуб, погані дороги, зруйнований дитячий садок, дорогий і повільний інтернет. А найгірше - що молодь їде з села.
У неділю в Симонові - футбольний матч. Місцева команда грає з сусіднім селом Воскодави. Хлопці з Симонова перемагають. Навколо поля припаркували зо три десятки роверів. Серед уболівальників - школярі й люди літнього віку. 20-30-річних майже немає.
- Молодь переважно виїжджає. Останнім часом, правда, місцеві агропідприємства створюють робочі місця, то почали лишатися. У школі 160 учнів. Коли ми навчалися, було на сотню більше. Та позитивна тенденція є. Торік 28 діток стали першокласниками, - каже вчитель української мови 57-річна Олена Антонюк.
Від початку року у Симонові народилися шестеро немовлят.
25-річна Тамара Жовнір зустрічає на подвір'ї будинку. Чоловік із братом молотять у полі. Вона зі своїми чотирма дітьми приглядає за двома племінницями-близнючками.
- У селі треба важко працювати. Та нас тут усе влаштовує. Є вода, газ. Хочемо розбудовуватися. Маємо корову, п'ятеро свиней. Обробляємо 8 гектарів. Цьогоріч зернові посіяли на 5-ти. Майже 2 гектари картоплі. Морква, буряки. Овочі на Київ возимо. А як викручуватися? - каже Тамара.
Є простора літня кухня, ванна. У хаті чотири великі кімнати. У кожній на стіні по кілька ікон у рушниках. На поличці у чорній рамці фотографія хлопця у військовій формі.
- Рідний брат, - Тамара бере фотографію. - Півтори року тому загинув в АТО. Ще до війни 18-річним пішов в армію на контракт. Перебув усе - Ілловайський котел, Дебальцеве, аеропорт, Савур-Могилу. А загинув від мінометного обстрілу.
У полі молотять озимий ріпак. За обсягами його вирощування Україна - друга в світі, після Канади. Вологим молотити не можна, тому робочий день розпочинають о 9:00 й закінчують, як упаде роса.
До пшениці можна ставати раніше і робити всю ніч. Обабіч - кілька машин. Двоє трактористів працюють по черзі, бо техніка не має простоювати. Але зараз вони обидва без діла. Приїхав односелець і голова Аграрної партії Віталій Скоцик. Люди знають: сяде за комбайна й молотитиме до заходу сонця.
- На цих полях я виріс. Із четвертого класу працював у колгоспній стайні. В дитинстві допомагав людям орати чи сіяти, але зароблене грошима не брав. Коли достигали яблука, черешні, абрикоси, приходив по "платню", - сміється 44-річний Віталій Скоцик. Він - голова Аграрної партії України. - Із п'ятого класу по селу збирав продукцію для молочарні. Зараз 80 корів, а тоді було 500.
Тутешня річка розходиться на два рукави. Посередині залишаються 120 гектарів лугу. Моста не було. Батько зробив човна, і я возив косарів між двома берегами. Ставив консервну банку. Кидали по 5-10 копійок. Найбільше давали з багатої Бочаниці - по 50. У гарні дні напрацьовував 25 рублів. На ці гроші збирався до школи.
Ріпак - це перші гроші для аграріїв у новому сезоні.
- На ріпак покладаємо багато надій. Посівну проводимо на кредитах. Цього року брали під 26 відсотків річних. А деякі банки пропонували під 60, - розказує 44-річний Віталій Друзюк.
Народився і живе в Симонові. Очолює агропідприємство "Агат".
- Навесні ріпак перемерз. Його мало, тому культура в ціні. Не поспішаємо продавати. Зараз завеземо на елеватор, доведемо до товарного стану. Тоді виберемо покупця.
Зі Скоциком вчилися в одному класі, - продовжує Віталій Друзюк. - У школі не були близькі. Дружили так: хорошисти з хорошистами, трієчники - з трієчниками. У мене були і "п'ятірки", і "трійки". А він - відмінник. Правда, заучкою ніколи не був. Не з тих, хто знає і нічого не скаже. Він і знає, і підкаже. Разом почали працювати вже дорослими. У мене був чималий досвід - від завскладу до керуючого підприємства. Наші попередники вирішили продати фірму. А Віталій побачив у цьому перспективу - переоформили паї на "Агат". Якось зателефонував: "Є для тебе посада". Колись це називалося "голова колгоспу", а зараз - старший менеджер.
Комбайн доїжджає до краю поля. Двері кабіни відчиняються: "Сідай!"
- Домолотимо ріпак і час братися за пшеницю. Зерно хороше, наповнене. Тільки колос починає чорніти. День-два - і це все маємо змолотити й покласти в комору, - каже Віталій Скоцик.
За день сходив із комбайна раз чи два. Змолотив 25 га ріпаку. З кожного - по 72 ц.
- Отримуєте задоволення від молотьби? - запитую.
- Це дуже важливий природній момент. За рік колос набирається сонця, повітря, сили землі. Люди вкладають у нього багато сил. Той, хто збирає врожай, поглинає цю позитивну енергію. У житті багато надуманого, метушні. А тут усе справжнє.
Ріпак має дрібні чорні зернятка. Їх називають, як нафту - чорне золото. З ріпака роблять біопаливо. Україна експортує весь його врожай, бо ніде переробляти.
- Цей ріпак поїде в Німеччину чи Нідерланди, - каже Віталій Євстафійович. - Там його переробляють на біодизель. Навколо заводу з його виробництва на 150 кілометрів формується біокластер (біокластер - це мережа пов'язаних між собою підприємств аграрного й промислового комплексу. - Gazeta.ua). Із зерна ріпака виходить 40-42 відсотки біодизелю і стільки ж - високопротеїнового жмиху - сухого корму для корів. Поряд виникають молочні ферми, за ними - м'ясні. Далі будують заводи з переробки того, що не йде у виробництво. Це забезпечує роботою 30-40 тисяч людей.
Плавно розвертає комбайн.
Які світові події зараз найбільше впливають на Україну?
- Боротьба між двома монстрами - Росією і Сполученими Штатами. Те, що відбувається на Донбасі, вже було у вигляді Берлінської стіни. Межа протистояння між Заходом і Сходом пересунулася до нашого краю.
Для України - краще Трамп чи Клінтон?
- У Гіларі Клінтом є чітка позиція на підтримку України. Яким стане Дональд Трамп у кріслі президента, спрогнозувати важче.
Специфіка США у тому, що вектор країни не змінюється за будь-якого керівника. Уточнюються тільки акценти. Державний механізм працює незалежно від результату виборів. Це означає, що держава побудована правильно.
Доїжджає до краю поля. Спиняється. Треба набрати зерна на пробу, щоб перевірити вологість.
Віталієві Скоцику передають торбину пончиків із сиром та маком і пляшку криничної води.
- Їхатимете на поле? То передайте Скоцику. Знаю, коли він у селі, то з комбайна не злізе. Та кажіть, аби заїхав і до нас. Він виділив гроші на вікна, а до музею ніяк не доїде, - просить директорка історико-краєзнавчого музею 70-річна Ніна Буркалець із сусідньго села Бочаниця.
Крім пончиків для Віталія Євфстафійовича, до Симонова Ніна Савівна передає частину експозиції. Каже: "В райцентрі Гоща музею немає, а по селах створюють":
- У Липках є, у Симонові хочуть відкривати. Готую віддати туди. Матеріали збирала 17 років. Маю понад 500 експонатів. Ще багато на горищі лежить. Найцінніший - старовинний ткацький верстат. За 200 гривень придбала в сусідньому селі. За пляшку горілки виміняла ступу й коромисло. Років із 10 тому таке діставали зі скринь, горищ і приносили до школи. Тепер уже важко було би зібрати. Багато речей повикидали. Але чимало лишають собі на згадку.
Музей облаштували у старій хаті (технологію і комплекти збірних будинків завозили з Фінляндії після Другої світової війни. - Gazeta.ua).
- Спонсорів довго не шукали. Віталій Скоцик почув про нашу ініціативу, виділив кошти. На них поміняли вікна, обклали сучасними матеріалами фасад, - каже Ніна Савівна.
Вона їздить по селу велосипедом. Їх лишають без замків. На стовпі - старе оголошення про розшук велосипеда, який вкрали з подвір'я у ніч на 15 квітня. Обіцяють "значну фінансову винагороду".
- Та хто їх тут украде? Цього, певно, вже й знайшли, - знизує плечима симонівський сільський голова 53-річна Ніна Ткачук.
Їздить ровером із білою рамою.
- У селі - низенькі паркани. Все видно. Тільки подекуди високі цегляні. Такі мурують ті, хто повернувся із заробітків, - каже голова сільради.
Показує руїни найстаршої у Симонові хати. На залишках черепиці вигравіювано "1896".
- Збивали солому, тирсу з глиною й вимуровували з того стіни. У двох кімнатах жили з 20 людей. У баби з дідом було шестеро дітей. Сини поприводили невісток, доньки - зятів. Майже в кожної пари - по троє дітей. Так було до 1970-х. Потім діти роз'їхалися. Один син став військовим. Інші побудувалися тут. Кілька років тому дід і баба померли, а хата лишилася пусткою.
- Спершу возили човном косарів, потім поїхали вчитися до Сполучених Штатів. Як так вийшло? - питаємо у Віталія Скоцика.
Він на телефон знімає поле.
- Мріяв стати головою колгоспу. Вступив до Національної сільськогосподарської академії. Коли вчився на другому курсі, люди з української діаспори у Сполучених Штатах захотіли зробити щось корисне для рідної країни. Вибрали 16 кращих студентів для навчання у США.
На кінцевому етапі відбору були 72 претенденти. Я потрапив до їхнього кола. Підтягував англійську самотужки. Обвішав папірцями з іноземними словами все - від кукурудзи до тварин. Корови з тими листочками по фермі ходили. Мене викликали першим. Коли виступив, надії на навчання за кордоном розтанули. Поїхав назад у село. А згодом зателефонував декан: "Ти серед 16 обраних".
- Що запам'яталося найбільше?
- Я відкривав свято до першої річниці незалежності в українському селі неподалік Чикаго - для нашої діаспори. Зібралися більш як три тисячі людей. Мені було 20 років. Залунав гімн. Усі піднялися, почали плакати. По шкірі побігли мурахи. І досі маю це відчуття щоразу, як грає гімн.
- Була спокуса залишитися у США?
- Запрошували залишитися. Але я зібрався додому. Хотів отримані знання привезти в Україну. І привіз. За ці роки перетворили сільське господарство на бізнес.
- Що Аграрна партія може запропонувати промисловим регіонам?
- Кожна країна обирає свою конкурентну перевагу. У Німеччині - автопром, в Японії - електроніка. У нас є родюча земля. Можемо годувати весь світ, а значить - стати заможними. На землі держава може заробити гроші. Потім вкласти їх в інші галузі. Із сировинної економіки маємо перетворитися на ту, що формує бюджет із доданої вартості. Якщо аграрний сектор із сировинної стане галуззю глибокої переробки, то створимо робочі місця і додану вартість. Люди зможуть більше купувати. Це потягне вгору інші галузі.
Аграрна партія в жовтні презентує стратегію розвитку України. Пропишемо річні й п'ятирічні плани на 35 років. Через 20 хочемо привести Україну до нинішнього рівня німецької економіки. Середня заробітна плата - 2 тисячі євро, доступна освіта, тривалість життя українців - на 10 років вища за нинішню. Досі країна не мала стратегії розвитку.
- Хотілося б якогось фітнес-центру. В клуб завезли тренажери, то чекаємо на відкриття. Ще два-три роки тому купити будинок у Симонові було складно. Невеличкий коштував тисячу доларів. Із господарством - до 25 тисяч. Зараз люди й хочуть купити, але не мають таких грошей, - каже Оксана Іванова, 44 роки.
Завідує складом в одному з місцевих аграрних підприємств. Її сім'я обробляє 6 га землі. Тримають три десятки свиней, двох корів, курей, гусей, качок, індиків, кролів.
- Встаю не так уже й рано - о пів на шосту. Раніше треба було о четвертій чи пів на п'яту. Більше роботи зараз виконує техніка. Купили два трактори, картоплесаджалку, сівалку. Вирощуємо зернові, бульбу, - каже Оксана Іванова.
Розмовляємо навпроти офісу підприємства "Агат". Жартує, це - "діловий центр" у селі. Поряд - контори ще двох підприємств, склади, далі - поля.
- Для нас центр - тут. Для молоді - далі, біля сільради, магазину, клубу. У 1980-х звели красиву будівлю дитсадка. Попрацював кілька років. У 1990-х рознесли по цеглині. Застій тих часів крепко вплинув на село. Закрилися великі ферми. Тільки коли прийшли підприємці, Симонів почав підніматися.
49-річний Ігор Кухар 2015-го змайстрував оригінальні дитячі майданчики біля школи й дитсадка. Гойдалку зробив у формі літака. Посередині - козаки з мультфільму.
- Люди жалілися, що немає дитячого майданчика. Звернулися до Віталія Скоцика. Він - один із найуспішніших людей у нашому селі. Сказав: "Поставимо". Виділив 30 тисяч гривень. А за ці гроші я замість однотипного майданчика зробив би таке! Мені й кажуть: "То берися". Зараз намагаюся майструванням заробляти, хоч замовлень поки що негусто, - каже Ігор Іванович.
У Симонові є 816 дворів, живуть 2136 людей.
- За півроку бюджет села виконаний на 185 відсотків. Надійшло 472 209 гривень - за рахунок податків на землю. Провели освітлення на кількох вулицях, на двох - поремонтували дороги. Підприємство "Агат" щомісяця дає машину, щоб вивезти сміття. Своєї у нас нема, - говорить сільський голова Ніна Ткачук, 53 роки.
На столі в неї - купа паперів. Каже, готуються до Дня села.
- Які три головні проблеми Симонова?
- Забезпечити людей роботою, - це перше завдання. Сподіваємося на розширення "Агата" й цегельного заводу, що недавно запрацював. Друга проблема - налагодить збут продукції. Бо вирощують і тягнуть на базар. Це неефективно. Треба організувати кооператив. Третя наша біда - дороги.
На зустріч випускників приїхав брат Віталія Скоцика - Валерій. Він працює директором гімназії в райцентрі Гоща. Зійшлися майже всі 40 його однокласників. Школу закінчили 40 років тому.
Цьогоріч у Симонові було семеро випускників.
- Це відтворює стан України. За 25 років населення зменшилося на 20 відсотків. Вулицями тут дітей чимало бігає, але вони приїхали на канікули. Говорять польською, словенською, англійською, болгарською. Багато хто виїхав працювати за кордон. Мільйони українців живуть по світу. Коли б на батьківщині були відповідні умови, вони повернулися б сюди. Нас знову було би 52 мільйони, а це - інший купівельний ринок, - каже Віталій Скоцик.
Йдемо польовою дорогою. З одного боку стіною стоїть кукурудза, з другого - пшениця.
- Пшеницю виростило господарство, що починалося три роки тому з п'яти місцевих жителів і 200 гектарів. Зараз їх 25, а обробляє фірма тисячу гектарів. На прибутки купували техніку, відкрили млин. Планують запустити пекарню.
Кукурудзу вирощує агрохолдинг. Жодного робочого місця у селі не створив. Навесні приїхали - засіяли. Восени зберуть урожай. Сіють кукурудзу по кукурудзі, сою - по сої. Ґрунти виснажуються - немає сівозміни. На землі мають працювати люди, які живуть тут, - говорить Віталій Скоцик. - Україна продає світові кукурудзу по 120-140 доларів за тонну. Поляки на тонні створюють доданої вартості на 685 доларів. Це - робочі місця, зарплати, купівельна спроможність.
- Чому ми не створюємо додану вартість тут?
- Після виборів до Верховної Ради 2014 року коаліція "За європейську Україну" підготувала угоду і програму уряду. Основне завдання поставили - наростити виробництво зерна до 100 мільйонів тонн і збільшити експорт у 2,5 разу. І ні слова - про додану вартість, про експорт продукту, а не сировини. Давайте подивимося на Симонів як модель України. Підприємці поставили млин. Тобто пшениця поїде звідси не зерном, а борошном. Це - маленький біокластер (біокластер - мережа пов'язаних між собою підприємств аграрного та промислового комплексу. - Gazeta.ua).
- Українці беруть кредити під 30 відсотків річних. Як фермеру чи агропідприємству конкурувати з європейськими, де позики у 10-15 разів дешевші?
- Фермери в Західній Європі працюють на прямих дотаціях. У Польщі це 350 євро на гектар. Кредити поляки беруть у середньому під 3 відсотки на 30 років уперед. Де нам взяти ці гроші? Скільки комерційних банків в Україні отримали рефінансування від Нацбанку, і скільки з них збанкрутували після того? На ці гроші купували валюту й виводили її з країни. Тим розгойдували курс долара. До НБУ не повернуто близько 112 мільярдів гривень. Вони могли б піти в реальну економіку, де пшениця перетворюється на борошно, а потім - на хліб. Для цього потрібно ухвалювати відповідні рішення. Кажу про депутатів Верховної Ради. Вони повинні бачити стратегію розвитку країни, основних галузей і реалізовувати її. Впливати на цей процес може політична сила, партія. Хочеш не хочеш - мусиш іти в політику.
В Україні відбулося дві революції - 2004-го і 2014-го. Їх зробили люди. А політикум залишився у 1990-х - у малинових піджаках і лакованих туфлях. Його треба міняти. Найефективніший інструмент тут - політична партія.
3 
79692
Коментарі
3