Новинарні стрічки не залишають байдужим: донецьких школярів змушують писати хвалебні твори про Януковича і Ахметова, а Луганська облрада має намір ввести у школах області новий предмет "російська мова і література". Годі і згадувати про те, що вже другий рік поспіль школярі не лише Донбасу, а й усієї України вчать історію за "антиукраїнськими" підручниками, з яких під впливом Табачника "зникли" згадки про Крути та багато інших "патріотичних" епізодів. На фоні загальної деукраїнізації країни Донбас демонструє особливе прагнення стати неукраїнським – саме так ситуацію розуміють мільйони національно-свідомих співвітчизників.
Насправді ж все набагато гірше, оскільки на іншому кінці країни відбуваються дзеркальні процеси. Львівські школярі пишуть диктанти про Бандеру і Шухевича, а Львівська міськрада купує альтернативні шкільні підручники з "патріотичною" версією української історії. І це лише розтиражовані ЗМІ прецеденти, а реальний масштаб відчуження напевно набагато більший. "Національно-свідомий" контраргумент відомий: галичани намагаються по мірі сил донести до школярів Правду, яку фальсифікують українофоби. На іншому боці соціокультурних барикад так само вважають, що змагаються за Правду всупереч фальсифікаторам.
З неупередженої точки зору мовно-історичні баталії видаються трагікомічними, оскільки історична наука – зовсім не жриця храму Істини, а одвічна "продажна дівка" правлячої верхівки. Кожне політичне угруповання, здобувши владу, замовляє науковцям нову версію історії, яка б легітимізувала новий режим. За прикладами далеко ходити не треба. Українці, яким сьогодні за 50, добре пам'ятають, що захоплення влади більшовиками було закономірним результатом класової боротьби світового пролетаріату загалом і російського зокрема. Молодші українці, які протирали за партами штані за міністерства Вакарчука, також знають, що прихід до влади "помаранчевої" групи був закономірним результатом одвічного прагнення українського народу до незалежності і демократії. Якщо станеться епідемія сказу і на жовтневих виборах переможуть комуністи, не сумнівайтеся – в нових підручниках провідною силою української нації буде КПУ.
Та сама "ботва" - з мовою. Лінгвістичні страждання російськомовних українців посилювалися по мірі розкручування мовної проблеми політичними гравцями. Останніх можна зрозуміти: за слово "покращення" можна отримати в писок навіть у Донецьку, але стати аутсайдерами виборчих перегонів не хочеться, тому і доводиться апелювати не до здорового глузду, а до емоцій та ідентичностей. Опоненти "біло-блакитних", так само не маючи що запропонувати виборцю, "злили" протести проти мовного законопроекту і тепер роблять електоральний гешефт на захисті української мови. Пани ведуть політичні ігри, а в холопів під Українським домом чуби тріщать...
Якими будуть політичні наслідки цих ігрищ, ми дізнаємось вже в жовтні-листопаді, та й соціальні наслідки не забаряться – і вони навряд чи нам сподобаються. Справа в тому, що основною функцією школи є не стільки власне навчання молодих громадян, скільки формування у них спільної ідентичності та світогляду. Такі дисципліни, як історія, література і почасти мова призначені для формування ментальної та світоглядної спільності учнів і ні для чого іншого. Синхронно вбиваючи в голови мільйонів школярів однакові сюжети, образи та аксіоми, педагоги формують платформу для майбутнього порозуміння. Не лише порозуміння, а й сама комунікація можлива лише за наявності спільної (хоча б в загальних рисах) системи оцінок і смислів, а також консенсусу сторін з приводу того, який колір вважається чорним, а яка сторона – лівою.
Коли ж зміст шкільних програм та підручників міняється разом із міністром освіти, система відтворення спільної ідентичності перестає працювати – авторитет школи падає, довгострокові стратегії не реалізуються. І це ще не гірший варіант, порівняно з тим, коли в різних регіонах країни школа відтворює відмінні, а то й прямо антагоністичні ідентичності та світогляди. Фактично, сьогодні Галичина і Донбас крокують саме в цьому напрямі. Якби українські школи мали стовідсоткову ефективність, луганські та львівські школярі при зустрічі кидалися б одне на одного з кулаками чи, в кращому випадку, тримали безпечну дистанцію.
Ментально роздерте суспільство – досить зручний об'єкт для управління, позаяк легко піддається маніпуляціям і не здатне до концентрації вольових зусиль. Але якщо йдеться про розв'язання мастшабних історичних завдань, "разброд і шатаніє" неприпустимі. І коли українська влада (хай не ця і навіть не наступна) таки візьметься будувати Царство Боже в окремо взятій країні, їй доведеться або 40 років чекати, поки повиздихають покоління з розрухою в головах, або якимось чином прискорити процес.
2 
1
Коментарі
245