"Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли обіцяла"

 

Леся Українка , поетеса. Справжнє ім'я - Лариса Косач.

Hародилася 25 лютого 1871-го в Новограді-Волинському на Житомирщині. Мала двох братів і трьох сестер. Мати - письменниця Ольга Драгоманова, писала під псевдонімом Олена Пчілка. Батько Петро Косач - поміщик, захоплювався літературою, живописом.

Взимку Косачі жили в Луцьку, влітку - в селі Колодяжне, де мали маєток.

Найбільше часу проводила зі старшим братом Михайлом: у сім'ї їх називали спільним ім'ям "Мишелосіє". 10-річною захворіла на туберкульоз кісток. Лікувалася грязьовими ваннами, купанням у Чорному морі. Навчалася вдома. У 19 років написала для сестер підручник "Стародавня історія східних народів".

1899-го познайомилася з письменницею Ольгою Кобилянською. У листах називала її "хтосіком", "хтосічком". Була знайома з Іваном Франком, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським. 1907-го переїхала до Києва, де побралася з Климентом Квіткою, якого називала Кльонею.

Перекладала Гоголя, Міцкевича, Гюго, Гомера, Шекспіра, Байрона, Данте. Заснувала новий жанр - драматичну поему. Найбільш відомі - "Одержима", "Кассандра", "Бояриня", "Камінний господар", "Лісова пісня".

Останні роки їздила з чоловіком на лікування до Єгипту і на Кавказ. Померла 42-річною в Сурамі, Грузія. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Щоденник Лесі Українки зібрано на основі її листів.

Тепер у мене 10 рублів зосталось, не знаю, чи стане на два дні. Подлі жидиська раз у раз вештаються по нашій дачі з усяким фруктом, отак, аби смущать правовєрних лиманників, та ще й ціни такі знадливі: диня - 3 копійки, кавун - 10, як же тут встоять?

З мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт.

У мене якась відраза до властивої Києву "канітелі". Справжню роботу, хоч би і тяжку, я б узяла, а сі переливання з пустого в порожнє, та ще з моєю способностю до ілюзій і нічим не оправданих надій... Ліпше вже в Колодяжному сметану з глечиків у масницю переливати, то принаймні можна бути певною, що хоч масло буде!

Їдучи додому з-за границі, я одбилась від частини своїх вещей - чи, краще сказать, вона від мене одбилась. Вони прийшли у Львів, коли мене вже там не було. Там нема нічого особливого, але є одна річ особисто для мене дуже дорога, хоч на неї, певне, ніхто не звернув уваги - грудка землі з дядькової (Михайла Драгоманова. - "Країна") могили, загорнена в шиту золотом хусточку. Нехай хто хоче назове це сентиментальністю, але мені болить, що нема при мені сеї речі.

Просиділа, слава богу, зиму в Києві, нікуди не рипаючись, потім так же само просиджу літо в Колодяжному, ну а далі вже хто його знає, як буде далі, може, і на корабель далекого плавання попаду, різне буває. Се у мене idee fixe - попасти в подоріжжя навколо світу, що поробиш - страсть!

Снився мені "вещий сон". Перечитувала в сотий раз свою драму і медитувала над нею до пізньої ночі, врешті, настав час, коли і поетові і музі захотілося спать, і ми розійшлись: одна – на Парнас, а друга – на своє ліжко. Сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог від того боронить!), іде акт, іде антракт – в публіці нічого не чуть, врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавіси не спускають. Я врешті – хоч се мені по ролі не полагається – питаю: "Чому не спускають завіси?" Хтось відповідає саркастичним тоном: "Бо нема перед ким!" Я дивлюсь, у партері - "аравійська пустиня". І я в розпачі кричу: "Свисток, все царство за свисток!" Уже не аплодисмент, а хоч свисток! Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині. Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого "Фієско" противним швабським акцентом, – промінь надії блиснув – і я прокинулась!

Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла.

Нога в "нормальному" стані, болить, але честь знає, спати дає без морфію, позволяє писать і навіть скучні книжки читать. "Скучні" книжки – се економічні, за які я тепер взялась, невважаючи на те, що моя поетична натура, очевидно, не для сього створена. Але "в наш матерьялистический век, когда и т.д." інакше не можна.

Тут у Ялті зовсім нема пороху, зато чимало павуків, мокриць якихсь гігантських (наша служанка зве їх "мокрушами" і, на потіху нам, каже: "Не бойтесь, их здесь много"), сколопендр, москітів. Спочатку вони нас лякали, і ми навіть на ніч вуха ватою від них затикали, але тепер відносимось до них філософськи, і все гаразд обходиться. Видно, справедливо казав той філософ: "Ти, сину, нікого не зачіпай, то й тебе ніхто не займатиме".

Я не придаю великого значення "святам", але давно замітила, що під час них буває ще скучніше, ніж в будні, бо роботи стає менше, а вид людей в празниковому настрої наводить не то сум, не то заздрощі.

Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я "перетомлюся", "виснажуся", "покладу всю силу". Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь "внушение", і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я "ні до чого".

Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав'язаними очима пишуть.

Те, що мою драму у "Віснику" "маринують" уже ? року, дратує мене майже так, як коли б її і зовсім не прийняли. Не дивно, що в нашій літературі так багато "посмертних" творів.

Не знаю, чому, наприклад, в російській літературі ні один редактор не важиться виправляти якого-небудь Андрея Бєлого, а мене всі "виправляють" – невже я гірша від Андрея Бєлого? Мої редактори запевне мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?

Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі "трагічний світогляд", а він такий добрий для гарту. Одна моя знайома – жидівка-сіоністка, людина дуже нещасливого життя – так відповіла на дивування приятелів з її одваги в прийманні всякого нещастя: "А где это написано, что я должна быть счастлива?" Хіба ж се не мудро мовлено?

Нащо думати про катастрофи? Над усіма нами вони висять, та, на щастя, ми не знаємо, коли вони впадуть.

Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії. Так, наче люди з зав'язаними очима пишуть

Є комічний елемент в образі того злощасного Сізіфа, що тягне-тягне свою фатальну каменюку, нікому не потрібну, на якусь фантастичну гору, а каменюка візьме та й гепне зненацька додолу "и кажинный раз на эфтом самом месте".

Берлінське "світило" одмірювало мені 15 - 20 років. Об тім, я можу прожити стільки, скільки Побєдоносцев (Костянтин Побєдоносцев, російський вчений-правник, прожив 80 років. - "Країна"), на злість усім світилам, - я ж, кажу, страх уперта.

Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони.

Краще почути осуд про рукопис і здержатись від друкування, ніж видрукувати невдалу річ. Се ж неслава не стільки для мене, а для нашої літератури взагалі, – скажуть: "Ну вже розігнались хохли з Дон Жуаном, за 300 літ вперше, та й то недотепно..."

В такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує, – я тільки раз в житті могла витримати один сеанс до кінця і то потім як заснула, то аж у другій годині дня прокинулась, так то мене знудило і змучило.

Щось англічани мені з погляду не подобаються (особисто знаю тільки одну, та нічого собі): штивні, носа деруть; жінки все страх негарні, нагадують вираз якогось гумориста: "При виде англичанки чувствуется рыбья кость в горле".

Росіян тепер тут, у Сан-Ремо, сила. Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх "никакая собака не поймет", хоча "собак" таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці.

Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю... навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє "щось" дає барву цілому почуттю.

Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі.

У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Я не стою за абсолютну правду такої "теорії любові", з мене взагалі кепський теоретик, але ж "кожний Іван Іванович має свою філософію", то нехай і в мене буде своя.

Французьку і німецьку мови я знаю далеко порядніше, ніж звичайно "перші учениці" різних гімназій та інститутів у Росії. Говорити мені що по-французьки, що по-російськи сливе все одно. Італьянську мову знаю тепер, у всякім разі, ліпше, ніж скільки треба, наприклад, в консерваторії співу. Англійську - теоретично і можу без словника перекладати з неї. Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи, скільки треба пояснити при лекціях. Російську знаю не менше, ніж кожний українець, що перейшов російські школи - хоч я їх не переходила, але вимову маю гіршу, ніж у французький, характерну для українки. Оце хіба могло б бути джерелом заробітку для мене, бо на літературний я не дуже рахую. Коли вже такі феноменальні робітники пера як Франко ледве-ледве живляться, то куди мені!

Найтривкіше приятельство встановлювалося у мене після двох-трьох "непорозумінь". Певне, се залежало від якоїсь, не гаразд відомої мені самій, вади моєї натури, до якої приятелі мої мусили перше звикнути. А зате відколи звикли, то вже все йшло як по маслу.

Тут у Телаві на пошті дуже паскудні звичаї: поштові чиновники прилюдно читали "открытую корреспонденцию", розглядали на їй картинки і вголос подавали всякі коментарії, не раз навіть безсоромні. Видно, тут пошті мало роботи, і через те розвивається "праздное любопытство". Мені було б прикро, щоб вони могли хоч що-небудь прочитати з моєї кореспонденції.

×