Україні терміново потрібна ефективна політика інформаційної безпеки як всередині країни, так і у світі – вважає бізнесмен і аналітик Вадим Гриб
Ви ініціювали обговорення в соцмережах політики національної інформаційної безпеки. Що спонукало до цього?
– У мене, як у громадянина, щодо дій оновленої держави виникає все більше запитань. Національна гвардія має боронити кордони України, й люди записувалися туди саме для цього – однак її сформовано як підрозділ Міністерства внутрішніх справ, мета якого – виконувати завдання всередині країни. Чому так? Ми, по суті, здали Крим. Подій такого рівня в історії сучасної України ще не було. Чому все відбулося так, як відбулося? Чому ніхто не пішов у відставку? Де осмислення наслідків? Чому нема чітких вказівок військовим? Я 13 років прослужив у військах і знаю: наказ начальника – закон для підлеглого. Це – перша стаття дисциплінарного статуту. Військовий заточений на виконання статуту, наказу. Коли чіткої команди немає – на цьому місці руйнівна порожнеча.
Це лише кілька моїх запитань як громадянина до нової влади. Чи є на них прийнятні офіційні відповіді? Якщо є, то чому ми їх не чуємо?
Як цю інформаційну порожнечу можна ліквідувати?
– Один зі шляхів – щоб щодня визначений високопосадовець доповідав про загальну ситуацію в країні й відповідав на всі актуальні запитання. Пояснював політику держави щодо східних регіонів, щодо південних, кримських татар, українців у Криму. Ми зараз у стані війни. Потрібен єдиний центр координації інформаційних потоків. Ми цього, на жаль, не бачимо – кожне відомство й міністерство робить щось своє. І це неприпустимо.
Єдиний доступний і популярний порядок денний формує лише Савік Шустер у своєму ток-шоу. Але це ж телепрограма, в якій часто виступають не ті люди, яких хотілося б чути. Дуже корисну справу роблять на Hromadske.tv, однак там мало ресурсів. Держава могла б їх підтримати – це в інтересах суспільства.
За результатами обговорення теми щодо створення системи інформаційної безпеки, я надіслав усі запитання й пропозиції Вікторії Сюмар, яка в Раді нацбезпеки й оборони зараз курирує ці питання. Вона відписала, що думає приблизно так само, просто не має часу, щоб зайнятись одразу всім.
Досвід обговорення показав, що люди готові брати активну участь в інформаційній політиці держави, але вони не бачать, як застосувати свої знання. До них по допомогу з боку держави ніхто не звертається.
Уже очевидно: хоч би що відбувалося в Україні, нинішня Росія не буде їй дружньою, а отже, не говоритиме про Україну правду. Як цьому протидіяти?
– Створювати свої канали інформації. Зокрема, розраховані на міжнародну аудиторію. Є в Росії пропагандистський телеканал Russia Today – нам треба створити свій ресурс, що повідомлятиме світу українську точку зору на стан справ.
Як ви, колишній працівник СБУ, вважаєте: можна було вберегти Крим від російської окупації?
– Точно знаю, що військові мали плани та ідеї, як відстояти півострів. Події ж не раптово розвивалися. Наприклад, коли люди без розпізнавальних знаків захопили Верховну Раду Криму, необхідно було негайно її оточити і блокувати їхні дії. Можна було вводити надзвичайний стан на півострові. Необхідно було діяти першими, тоді дії росіян виглядали б як військова агресія із самого початку.
На кожному етапі мали можливість протистояти ій, але не було політичної волі, або може було навпаки – зрада національних інтересів.
Влада дослухалась до думки СБУ в критичні моменти?
– Не знаю, як зараз, але раніше думку служби та її аналітиків дуже часто ігнорували. Можу навести такий приклад. Для мене був шок, коли Янукович підписував Харківські угоди з Росією. Перед тим жодного запиту до служби щодо того, як правильно вибудувати взаємини з росіянами, не було. Це – нонсенс. Я навіть як бізнесмен розумію: якщо підписуєш якийсь договір – заклади хоча б якусь "міну", щоб можна було "з'їхати", коли щось піде не так. А там не було нічого – підписали, не радячись ні з ким з експертів. А в нас же була військова контррозвідка в Севастополі, у Криму, яка знає ситуацію. Але тоді нічого не зробили, а наслідки тих бездарних дій ми зараз всі спостерігаємо.
У 2010–2012 роках, коли ви працювали в СБУ, отримували сигнали, що в Криму готується російське вторгнення?
– Оперативну діяльність я не курирував. Знаю лише, що найбільшим потенційним джерелом нестабільності на півострові вважали кримських татар. Зокрема, через самозахоплення земель. Насправді виявилось усе не так.
В аналітичному відділі ми розглядали російську загрозу. Я особисто ініціював розгляд російської присутності в Україні. Ми виявили, що 19 галузей економіки вже три роки тому були під серйозним російським впливом. Це і банки, і телекомунікації, і суднобудування. Доповідали президентові, пропонували створити робочу групу, напрацювати заходи зі зменшення цієї загрози. Жодної реакції.
Головне завдання СБУ – отримувати інформацію й давати рекомендації найвищим посадовим особам держави. Працювати на випередження. Діяти далі – ловити злочинців, приймати якісь закони – мають інші органи. Вони в цьому буксували. От і маємо наслідки.
Мабуть, ви продовжуєте спілкуватися з колишніми колегами. Чи ефективно Служба безпеки працювала останнім часом?
– Більшість людей, з якими я працював, після відставки Хорошковського звільнили чи вивели за штат. Вони, звісно, критикують керівництво. Але там і особисті образи можуть бути. Я мало спілкуюся зі своїми колишніми колегами, та й чекістом себе не вважаю. Хоча точно можу сказати, що два роки роботи в СБУ не минули марно. У цій службі працюють багато романтиків, які роблять усе задля блага держави.
Які були передумови для некерованості на сході країни й появи там сепаратистських рухів?
– Коли ми робили статистику протестних акцій в Україні, більшість із них була саме на сході та півдні країни. Причини різні: незадоволення розміром заробітної плати, корупція, мовні проблеми, кадрові призначення, конкурентна боротьба між політичними партіями.
Ми в звітності враховували навіть найдрібніші акції, коли 20 людей проти губернатора виходять. Статистика свідчила: на сході було невдоволення. Тому сьогоднішні події лягли на підготовлений ґрунт. Люди там вважають: підемо в Євросоюз – втратимо ринки збуту й залишимося без роботи. На сході працюють на примітивних виробництвах, на відсталих металургійних заводах, на шахтах. Держава має роз'яснити та розповісти про свої плани: мовляв, проблеми ось такі, ми зробимо так, і ви знайдете себе тут, тут і ось тут. Люди мають побачити своє місце. Для цього треба, щоб держава створила для них певні очікування. Якщо ж вона їх не створює – виникають революції. І, таке враження, вони ще будуть. Принаймні очікування майданівців досі не виправдалися. Навпаки, є стійке відчуття, що історія повторюється.
Що робити Майдану? Видно ж, що бажаного не досягли.
– Найкращим результатом Майдану було б створення юридичних форм контролю за тим, що відбувається. Потрібні не так нові люди, як нові механізми. Наприклад, я пропоную створити громадську раду при прем'єр-міністрові, бо він відповідає за підбір кадрів. І виносити на розгляд цієї ради питання, що стосуються поточної діяльності вищих посадових осіб держави: міністрів та керівників відомств. Мова йде про те, що коли є скарги на корупційну складову, це і буде предметом розгляду. Причому, оскільки це не суд, а рекомендаційний орган, у чиновника не може бути презумпції невинності. Нехай доводить, що він не винен. Подібні ради можна тиражувати в областях. А вибирати публічно, на певний термін і щоб була обов'язкова ротація.
Якщо є люстраційний комітет – то повинні бути ефективні правила його діяльності. Коли є дієздатна система, люди підлаштовуються. Бо людей нема ні хороших, ні поганих – вони адаптуються під правила життя. Тому потрібно переписати правила.
Боротися ж із корупціонерами просто – треба почати із себе й зі свого оточення. Якщо я підозрюю підлеглого в обмані чи корупційних діях, то прощаюся з ним. Це вже справа правоохоронців – збирати доказову базу. А якщо ти управлінець, прем'єр-міністр – навіщо чекати?
У нас же все лишається таке ж корумповане, як було. Лідери Майдану отримали посади у владі, критикувати їх якось не з руки. Але чи мають вони потрібні важелі впливу на ситуацію? Чи зможуть переграти корупційну політику? Це питання.
Як переграти корупційну політику?
– Маю таку ідею щодо виборів на посаду президента: вибрати сотню потенційних кандидатів, нових облич, і провести голосування в інтернеті. Далі поступово відбирати, скоротити список до 50 людей і знову проголосувати. Тоді ще. А кільком, які залишилися б у результаті, запропонувати балотуватися, бо в них є реальні шанси на підтримку. Один із плюсів такого підходу: народ був би залучений у процес, люди починали б порівнювати, аналізувати.
Але загалом підхід "замінити всіх старих чиновників на людей зі сторони" вважаю хибним. Тут так само, як і з призначеними у владу "майданівцями". Будь-якій людині, коли вона приходить на певну посаду, треба щонайменше півроку, аби щось зрозуміти. А щоб стати хорошим спеціалістом, за моєю практикою, потрібно три роки. Це якщо щодня серйозно працювати. Тоді приходить розуміння, які кроки куди ведуть, яким людям у галузі можна довіряти, яким – ні.
По-друге, грає роль і глибинна різниця в підходах. Наприклад, беремо й залучаємо підприємців до державного менеджменту: когось із комерційного банку – в Національний банк. У першій установі людина цікавилася мінімізацією податків, вигідними валютними операціями – вигодою для своєї установи. У Національному ж банку необхідно дивитися на баланс системи. Мати на увазі, коли міняєш правила в якійсь одній сфері – треба врахувати й іншу. Потрібно пройти школу державного мислення, серйозно перелаштуватися. Самодіяльно, експромтом нічого ефективно не зробиш.
Так само з приходом у державний апарат політиків. Політика – це завжди віражі: проголосили щось, потім "з'їхали" з того, що проголосили, – і так постійно. Для державного ж апарату це просто неприпустимо.
Як аргумент проти тотальної заміни одних людей на інших поставлю одне запитання: назвіть хоча б п'ятьох достойних претендентів на посаду прем'єр-міністра України. Якщо п'ятірка і складеться, щодо шостого доведеться сильно помізкувати. Немає кадрів в Україні, дефіцит.
Я зрозумів: якщо хочеш створити щось серйозне – треба використовувати ресурс і державний, і приватний. У держави є вся аналітика – по галузях, сегментах, зовнішньоекономічній діяльності, митниці. Коли розкладеш її перед собою – можеш проаналізувати ситуацію, зрозуміти ризики. А після цього треба радитися з ринком – як діяти. Як, наприклад, залучати інвестиції – адже механізмів тисячі, а в державі їх ніхто не знає.
У нас співпраця держави й бізнесу, так зване державно-приватне партнерство, отримала втілення у відомстві Владислава Каськіва (останні три роки був головою державного Агентства з інвестицій та управління національними проектами. Агентство найбільше запам'яталося підписанням договору про будівництво терміналу зберігання скрапленого газу з іспанським лижним інструктором, який вдавав бізнесмена. – "Країна"). Скільки він пробув на посаді? Що зробив? Це свідчить про те, що систему збудовано неправильно, що нема реперних точок, за якими можна оцінювати: якщо ти щось не виконав – до побачення. По-хорошому, людина сама мала б сказати: я йду, бо не справився. В нормальному бізнесі так.
Можливо, в Каськіва були специфічні реперні точки?
– Ну, там же значок долара на лобі написано. В агентства Каськіва були величезні представницькі витрати – на поїздки, готелі, презентації. А в роботі в кожному з проектів вони шукали іноземців, які неофіційно ділилися б із ними частиною свого прибутку. Часто іноземці виступали прикриттям для своїх людей.
Та ж ситуація із заявленими попередньою владою реформами. Я читав їх проекти. Таке враження, що хтось пройшовся поверхами якогось міністерства й підряд занотував пропозиції його працівників, як має виглядати галузь. Були там і варті уваги пропозиції – але ж вкупі вони суперечать одна одній! Єдиний ґрунтовний проект, що бачив, – це реформа енергетичного сектора. Але коли ми її проаналізували, то виявили – усе підлаштовано під інтереси бізнесу Ріната Ахметова. Воно й не дивно: відповідальною за ці реформи тоді була заступник глави Адміністрації президента Ірина Акімова – а це його людина.
2 
1
Коментарі