Григорію Сакевичу дали три роки таборів за розмови про голод
"Матір заарештували за збирання померзлих колосків. Пузатий кагебіст погордливо звинуватив: "Ти збирала народне добро, крала в держави". Їй висунули звинувачення у крадіжці державного майна й засудили на три роки каторжних робіт у Сибіру, коло Байкалу. Вона не плакала, просто дивилася. Вона гляділа на мене так, начебто вже ніколи не побачить", – писала у книжці спогадів американська фотомодель українського походження Євгенія Сакевич-Даллас про останні хвилини перебування з матір'ю.
За кордоном її книжка One Woman, Five Lives, Five Countries вийшла 1993-го, в Україні – під назвою "… Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору" – 2003 року.
Євгенія Сакевич-Даллас народилася в селі Кам'яна Балка на Миколаївщині в сім'ї Василя й Неоніли Сакевичів. Була шостою дитиною в батьків. Мала братів Якова, Гавриїла, Григорія, Миколу та сестру Наталю.
Сакевичі жили заможно, мали коней і корів. Таких у Радянському Союзі називали куркулями. Із початком примусової колективізації і хлібозаготівель життя родини зруйнували вщент. Двічі арештовували Василя Сакевича. Його син Яків працював на шахтах Уралу. Гавриїл після військової академії в Києві служив у Червоній армії в Криму. Наталя вийшла заміж і жила у Первомайську. Григорій навчався в інституті. Дружина Неоніла залишилася з двома найменшими дітьми.
"Батько Сакевича Григорія – куркуль, розкуркулений 1931 року. Мав багато овець, чотири корови, чотири-п'ять коней і весь сільськогосподарський реманент, – свідчив у ГПУ (абревіатура з російської – Государственное политическое управление. – Країна) 1933-го односелець Андрій Соломицький. – Син його – Сакевич Григорій до розкуркулення батька зник із села, невідомо куди для мене, і декілька років не з'являвся".
"Коли в гуртожитку одержали газету з фото Сталіна, студент третього курсу Сакевич олівцем на голові поставив літеру Д і виколупав очі. Про цей випадок свідчать члени партії – Гаврюк і Кобелецький, – йшлося в доносі на адресу київського управління ГПУ, що надійшов 3 лютого 1933-го. – Про його ворожість і контрреволюційні вірші я повідомляв вас ще минулий рік. Про це теж свідчать члени партії, які дуже обурені перебуванням його в інституті. Зараз він працює у будинку Червоної армії художником".
Григорій Сакевич навчається в Інституті профосвіти в Києві. Після доносу його арештовують. Усе заперечує.
На допитах намагається приховати правду про походження із заможної сім'ї. Повторює завчену легенду, що він син Василя Сакевича, який до 1914-го був візником у містечку Кривозерському – нині райцентр Криве Озеро на Миколаївщині. Тоді батько виїхав до Челябінська, де працював вантажником. 1921 року сім'я повернулася в Кривозерське. По дорозі батько відстав, і більше його не бачили. Мати захворіла й померла. Григорія взяли до себе селяни, з якими він їхав.
"Я кожен день був голодний більше, ніж інші студенти гуртожитку. Мені дошкуляла думка за бідність рідних, які голодували, як і я. Не міг нічим допомогти, – каже Григорій Сакевич на черговому допиті. – Це все змусило мене шукати вихід, щоб покращити своє важке становище. Знайти його не зміг інакше, як залишити інститут і стати де-небудь на роботу. В зв'язку з цим я став співбесідником антирадянськи налаштованих студентів".
Розповідає про обговорення голоду на селах, кращого становища студентів і робітників в Росії. Згадує зустріч із чоловіком, який повернувся з Кубані. Той казав, що "є люди, які дещо роблять, щоб покращити становище селян".
"Ільченко їздив у село і бачив, що селяни їдять полову з травою замість хліба, – говорить про студента, який теж на нього нібито вплинув. – Коли прийде весна, будуть вмирати всі без винятку з голоду, бо держава забрала весь хліб".
Чекісти допитують людей, які фігурують у свідченнях Григорія Сакевича. Більшість із них кажуть, що ініціатором таких розмов був саме він. Більше того – закликав до створення підпільної організації.
"У розмовах із Сакевичем відчувалася сильна ворожість до радянської влади, – записано в протоколі допиту студента Михайла Євенка. – Він більш за все говорив про село, що колективізація привела народ до голоду. Що над селянами знущаються, арештованих б'ють. Є люди, котрі переживають за долю народу, за долю України. Студенти – це стадо, не здатне до дії, до того, щоб допомогти народу".
Студент Опанас Петренко стверджує, що під час сільськогосподарської практики в Криму влітку 1932 року Григорій Сакевич підтримував контрреволюційні думки тамтешніх жителів.
"Говорили з шоферами, які возили зерно з Євпаторійського зернорадгоспу на пристань Ягарлчи. Розповідали про українців, які приїжджали до Криму й обмінювали одяг і полотно на хліб. Коли я ходив із Сакевичем у татарське село купувати молоко, те саме говорили й татарки. Почувши це, Сакевич сказав, що він міг би це висвітлити в закордонній пресі".
У квітні 1933-го Первомайське ГПУ арештовує кількох заможних селян із Кам'яної Балки за спротив колективізації. Під час допитів один згадує про сина куркуля, студента київського вузу, який у вересні 1932-го намагався створити в селі антибільшовицьку підпільну організацію. Агітував своїх родичів і постраждалих від влади селян.
Чекісти заводять колективну кримінальну справу під назвою "Вербовщик". З'ясовують, що тим студентом був Григорій Сакевич. Приїжджав із сестрою Наталею відвідати родича – Василя Лозинського. До того зійшлися інші односельці.
"Бачу, живете дуже погано. Нічого, ми візьмемося та зробимо краще, – цитує сказане Григорієм Сакевичем під час зустрічі селянин із Кам'яної Балки на допиті. – "Перестань базікати, а то заарештують. Як у Чаусовому, де ти вже сидів", – заспокоювала його сестра. Він відповів: "Мені наплювати. Ну що з того, що заарештували. Продержали три дні й випустили, а я свою справу буду продовжувати. Нас багато студентів роз'їхалося по містах і селах. Терпіти не будемо". Закликав організовувати підпільні групи проти радянської влади. Присутні не підтримали його, боялися армії".
У червні 1933-го заарештованих селян доправляють із Первомайська до Одеського обласного відділу ГПУ як членів контрреволюційної повстанської організації. За місяць привозять Григорія Сакевича. Після низки допитів відпускають селян Михайла Шарковського й Василя Лозинського. Мирону Мельнику й Андрію Соломицькому дають по три роки умовно та звільняють. Григорія Сакевича відправляють на три роки в табір.
"Перед світанком по вулицях їхав віз – і на нього скидали трупи"
"Мені було шкода худоби, особливо молодої. Але озброєні гвинтівками агенти й міліція швидко вивели й рішуче погнали всю скотину, окрім однієї корови, – пише про період Голодомору Євгенія Сакевич-Даллас у спогадах 1993-го. – Було боляче дивитися, як вони забирали і грубо відганяли худобу. Я плакала й поглянула на матір. Вона не плакала. Тоді я перестала".
Неонілу Сакевич як дружину засудженого "куркуля" з двома найменшими дітьми виганяють із хати. Сина Миколу вона віддає до дитячого будинку. З Євгенією вирушає до райцентру Первомайськ. Із собою женуть корову, якої дивом не забрали. Вона рятує від голоду. Молоко міняють на інші продукти. Ходять на колгоспне поле, на якому зібрали врожай, шукають картоплю й колоски.
Після одного з таких походів матір заарештовують і засуджують до трьох років таборів. Конфісковують корову. Євгенію забирає заміжня старша сестра Наталя, яка живе в Первомайську. Там Євгенія бачить, як опухлі з голоду люди снують містом у пошуках їжі.
Наталя із чоловіком Павлом і 7-річною сестрою вирушають до Києва. Там в Інституті профосвіти навчається брат Григорій. Він допомагає знайти кімнату в Києво-Печерській лаврі.
Павло не може влаштуватися на роботу, голодують. Наталя ходить до лісу, збирає гриби й трави, з яких варить супи. Починає хворіти, не встає з ліжка.
Євгенія йде до продуктового магазину біля монастирської брами. Там стоїть величезна черга по хліб. Спостерігає за людьми. Бачить, як помирають у черзі або ж поспіхом з'ївши окраєць паляниці.
"Багато людей лежало, на них ніхто не звертав уваги. Казали, що майже кожного дня перед світанком, щоб ніхто не бачив, по вулицях їхав віз – і на нього скидали трупи. Куди відвозили – невідомо", – згадувала пізніше.
Заздрить хлопцеві, який поламав ногу. Він лежить на тротуарі біля дитячого садочка. Звідти виходить працівниця й годує його супом.
"Якось я стояла недалеко від черги. З крамниці вийшла жінка з цілим буханцем і з невеликим шматочком хліба, – писала у спогадах Євгенія Сакевич-Даллас. – Жінка поглянула на мене. Усміхаючись, підійшла й дала мені той маленький шмат. Я його майже весь проковтнула на місці".
Наталя помирає. Євгенію забирає брат Яків, який приїхав з Уралу. З ним дружина Маруся й малий син Микола. Невістка любить випити. Жорстоко ставиться до дівчинки, але їжею не обділяє.
За кілька років сестру забирає до себе Григорій. Він відбув три роки таборів за контрреволюційну діяльність. Постійного місця проживання не мають, переїжджають. Осідають у Криму. Там Григорій помирає 1942-го.
Його сестру вивозять нацисти на примусові роботи до Граца в Австрії. Працює на військовому заводі. Після Другої світової війни Євгенія Сакевич із подругою їдуть до Італії.
Робить блискучу кар'єру моделі. Співпрацює з найвідомішими дизайнерами, знімається для журналу Vogue. Якийсь час Євгенія Сакевич-Даллас живе у Швейцарії та Шотландії, а 1951-го їде до Сполучених Штатів Америки. Тільки через 50 років після трагедії наважується дати свідчення для Комісії Конгресу США про Великий голод 1932–1933 років в Україні, пише спогади.
3 
1
Коментарі