Як, коли і чому малороси стали українцями – своєю версією ділиться російський історик Олексій Міллер
Якою була національна політика Російської імперії в ХІХ столітті?
– Давайте візьмемо визначення націоналізму Ернеста Ґеллнера – англійського філософа й соціального антрополога: це – емоції, пов'язані з прагненням, щоб простір культурного контролю поєднувався з простором контролю політичного. Але цей опис більш-менш підходить для сепаратистських націоналізмів на окраїнах імперії. А для опису проектів будівництва нації в центрі імперії – ні: адже їхні творці не збиралися "розпускати імперію" чи перетворювати всіх її підданих на членів нації.
Імперія та націоналізм – пов'язані речі в ХІХ столітті. Навіть коли виникали нові держави, які, подібно до Італії чи Німеччини, описували себе як національні, вони вже народжувалися з імперськими претензіями. Наприклад, італійці "згадують" про "свої" давньоримські доблесті, а потім ідуть захоплювати колонію в Абіссинію (сучасні Ефіопія та Еритрея. – "Країна"). Тому формування нації й будівництво імперії – взаємозалежний процес.
Велика Британія будує свою націю – звісно, з домінуванням англійського компоненту. Але за рахунок чого їм вдалося залучити до британського проекту валлійців і шотландців? Їм пропонували брати участь в управлінні імперією, отримувати кар'єрні та матеріальні преференції. А якщо імперія зазнає невдач, це утруднює й процес будівництва нації в метрополії, як це сталося з Іспанією на зламі ХІХ й ХХ століть.
Була певна негласна угода зі старшиною: Гетьманат здаємо, але входимо в імперську еліту
Подібне було і в Росії. Протягом ХVІІІ–ХІХ століть козацька старшина України стає дворянами імперії Романових. Чому вдалося скасувати гетьманат і ліквідувати Запорозьку Січ? Тому що була певна негласна угода зі старшиною: гетьманат здаємо, але входимо в імперську еліту. Петербург закриває очі на підробку документів щодо дворянського походження багатьох старшинських родів. Але в першій половині ХІХ століття починається обмеження доступу української козачої старшини до імперської еліти. Тоді виникає "Історія Русів" – це висловлювання невдоволеності козацької старшини. Ключовою для російського націоналізму ХІХ століття стала проблема: як побудувати націю і при цьому не розпустити імперію. Це все супроводжувалося територіальною експансією російського етносу, внаслідок якої Волга, Кубань та Сибір стали поступово маркуватися як російські землі.
Одночасно з тим була й інша експансія, концептуальна: великороси, малороси й білоруси уявлялися як частини єдиної нації й мали перетворитися на росіян. Ця концепція сформувалася в першій половині ХІХ століття, а почала реалізовуватися в другій його половині. Але завдання не в перетворенні малороса на великороса, а в тому, щоб не допустити народження з нього українця. Щодо поляків чи прибалтів була інша політика. Їх не хотіли робити частиною російської нації. Наприклад, наприкінці 1850-х імперія забороняє використання латиниці для української й литовської мов. Але в першому випадку це роблять, щоб закріпити українську як наріччя російської, а в другому – аби збільшити дистанцію між литовською та польською. Один крок – а мета різна.
І чому не вдалося?
– Була проблема лібералізації Росії і розширення політичної участі підданих. У період Великих реформ 1860–1870-х імперія не змогла вибратися з авторитарного режиму і перейти до конституції. Тоді лібералізм був панівною політичною ідеологією в Європі. Однак у Росії він не завершився прийняттям конституції. А в Австро-Угорщині 1867 року її ухвалюють. Якщо поглянемо на російських націоналістів 1860-х, то вони – ліберали. Для них політична свобода й агресивна асиміляція – в одному пакеті. А десь із кінця 1870-х російський націоналіст – це вже людина, яка підтримує самодержавство.
Тобто ліберальна Росія краще сприяла б русифікації українців, ніж самодержавна?
– У 1860-х не відбулося ліберального прориву. Але тактику національного будівництва було обрано французьку – щодо Провансу. Почали тиснути на українську мову. Всі знають про Валуєвський циркуляр 1863 року. Але в його концепції, що української мови "не було, нема і бути не може" є один нюанс. Що її "не може бути" – оце тоді не виглядало як доконаний факт. Бо Російська імперія не відкривала численних загальнодоступних безкоштовних шкіл із російською мовою навчання в Україні, як французи, приміром, у Провансі. Але вони ставили умову – вчимося французькою. Провансальський поет Фредерік Містраль і Тарас Шевченко – майже сучасники. Тільки перший був кінцем (провансальського проекту. – "Країна"), а другий – початком (українського. – "Країна"). І Тарас Григорович теж міг бути останнім. Але йому як поетові поталанило, бо він стикнувся не з розвинутою Францією, а з відсталою Росією.
Хоча не можна ігнорувати й відмінностей між Провансом та Україною. Остання була територією спірного пограниччя. На Прованс натомість ніхто не зазіхав. Там не було польської шляхти чи німецьких землевласників. Це грало на український проект і проти російського. Звісно, були люди, які щиро боролись за український. Але чи існувала критична маса таких станом на 1905 рік? Ні. У Києві почали видавати україномовну газету "Рада". Її тираж тривалий час не могли підняти більше 2 тисяч. Є освічені люди в містах України, але чомусь не хочуть читати. Чому? Видавець Євген Чикаленко знайшов дві відповіді. По-перше, російські газети були тоді кращі. Друга: читачі – малороси.
Усі національні проекти певною мірою сконструйовані. Але український має свої відмінності. Візьмімо поляків. Їх проект у ХІХ столітті – це відродження Речі Посполитої в межах 1792 року. Він намагається повернутись до певної минулої реальності та спирається на потужну польську шляхту. Український проект такої опори не мав. Тому спирається на селянство. Але їх ще тільки належить зробити українцями. І шанси на це в ХІХ столітті були не надто великі.
Австро-Угорщині конституція не допомогла, й вона розпалася, як і Російська імперія.
– Так, але розпалися й Османська та Німецька імперії. Вони по-різному вели національну політику. В одних парламент є, в інших – немає. Одні економічно відсталі, а інші – вже ні. Та помилково думати, що вони розпалися через сильні національні рухи всередині. Головним фактором розпаду була Перша світова війна.
Якщо глянемо на національні рухи в Європі напередодні війни, то, окрім поляків, ніхто не може чітко сформулювати ідею відокремлення й розвалу імперії. Але на кінець війни така ідея вже на часі. До війни національні діячі на окраїнах імперій, за рідкісним винятком, максимум хотіли автономію. А наприкінці Першої світової всі національні рухи намагаються вгадати, яка імперія першою впаде. Плюс – імперії вкладають ресурси в сепаратизм у стані ворога. Наприклад, німці допомогли Леніну. Але й Російська імперія чинила так само. У російських таборах полонених австро-угорської армії ділили за етнічним принципом: німці, угорці, чехо-словаки. Пропаганду вели серед слов'ян, а серед угорців та німців – ні. Вважали, раз вони імперські нації, то навіщо на них час гаяти.
Французи масово відкривали безкоштовні школи у Провансі. Але ставили умову – вчимося французькою
У німців було два табори для українців. В австрійців – один. Там загалом перебували до 400 тисяч чоловік. Німці туди запускають Союз визволення України (організація, створена 1914 року в Галичині, що ставила за мету політичну незалежність України. – "Країна"). Виокремлюють із загальної маси військовополонених-українців і пояснюють їм: хлопці, ви – українці. Як реакція на це – 1917 року створюються українські частини в складі російської армії. До речі, майбутній гетьман всієї України Павло Скоропадський відмовляв генерала Лавра Корнілова (якийсь час був головнокомандувачем 1917-го. – "Країна") робити це. Під час війни було безліч чинників, що сприяли націоналізації.
Національному сепаратизму сприяли і самі імперії?
– Так. Але варто зробити ремарку. Російські націоналісти на початку ХХ століття вважають, що українці – це інтрига чи то австрійського генштабу, чи то поляків. Моя позиція подібна до думки Петра Біциллі (російський історик і літературознавець, професор Софійського університету. – "Країна"). Він вважав: твердити, ніби український проект є "неправильним", штучним, нема сенсу. Апелювати до історії для пояснення його неправильності – теж дурниця. Бо якщо є певна кількість людей, які в цей проект вірять, то він існує. Тобто якщо українського проекту не було в ХVІІ столітті, це не означає, що його не буде через 200 чи 300 років. Він саморозвивався. Але були й зовнішні гравці, які вели свою гру щодо України – Російська, Австро-Угорська й Німецька імперії та поляки. В умовах Першої світової війни український рух потрапив у ситуацію, коли шанси на його успіх були в декілька разів вищі, ніж до цього.
Подивіться, як пересувалися західний і східний фронти. Східний постійно в динамці, а західний – стоїть. Тому і вплив війни на внутрішню ситуацію непорівнянний. Ми не знаємо, як розвивалися б, приміром, відносини між англійцями та шотландцями, якби німці окупували Британію. Напевно, вони б запропонували шотландцям щось цікаве. Британія й Франція виграли війну й утримали свої імперії аж до Другої світової війни.
І все ж чому українська ідентичність витіснила малоросійську?
– Тут особливу роль зіграли більшовики. Вони прийшли до влади й почали тлумачити слово "малорос" як шовіністичну назву українця. 1926 року її прибрали з перепису. "Малорос" як ідентичність зникає. Чому? По-перше, точка лояльності малоросійської ідентичності перестала існувати. У Москві та Пітері – більшовики. Малороси вже не мали того варіанту Росії, до якого вони були лояльні. По-друге, всіх активістів російського націоналізму в Україні, яких більшовики змогли впіймати, розстріляли. 1918 року вони були їх ворогом номер один.
Німці допомогли Леніну. Але й Російська імперія чинила так само
Далі йде селективне ставлення. Петлюрівців, звісно, знищуємо. Але підтримка українців потрібна для того, щоб добити російський націоналістичний рух зразка імперії Романових.
Чому згодом більшовики змінюють тактику й починають знищувати українських націонал-комуністів?
– Якийсь час їм була потрібна їхня підтримка. Та в певний момент у Москві зрозуміли: колишні боротьбісти хотіли б такої українізації, що сягала б набагато далі, ніж плани Москви.
Масова різня української інтелігенції – це те, що було закладено в структурі нового проекту. Річ і в тім, що Радянський Союз був імперією, але відмінною від Росії. Бо еліти інші. І всередині проекту було закладено протиріччя, що його потім рознесло – етнічний принцип формування республік. Це сталося при народженні СРСР, у принципі його організації. Сталін виступав за формування автономних республік у складі Російської Федерації. Але Ленін наполягав на країні з так званими суверенними республіками. І Сталіну довелося з цим жити. Його політика була така: за формою нічого не змінюємо, але частину української еліти знищуємо, щоб інші боялися. Певною мірою сталінські чистки закладені в системі створення СРСР. Національна республіка, яка генерує національні еліти, є, а реального суверенітету – немає. Національні еліти небезпечні для єдності Країни Рад.
В якій точці українська тотожність відокремилась від проекту "триєдиного російського народу"?
– Певні групи, які визначали українську ідентичність, виникли в другій половині ХІХ століття. Це так звані українофіли. Згодом вони починають називати себе українцями. Тоді народжується ідея, яка простою мовою формулюється так: Україна – не Росія. Але до Першої світової ця тотожність не була домінуючою серед освічених верств. Панівною вона стала у міжвоєнний період. Адже почалася ліквідація неписьменності й вона здійснювалася українською. Міста були вже русифіковані, тож набрати вчителів для подолання неписьменності за допомогою російської мови було цілком реально. Але політичний вибір у 1920-х зробили на користь української.
Утім, сформована в СРСР українська ідентичність відрізнялася від тієї, що виникла в міжвоєнній Польщі. В радянській українській ідентичності Росія та росіяни не виступали як "інші". То були "свої". Як наслідок, сьогодні модно твердити про дві українські ідентичності: для однієї Росія – ворог, для другої – все ще "свій". Причому ці ідентичності прив'язані регіонально.
Це не означає, що Україна приречена. Але це породжуватиме надзвичайно серйозні історичні виклики. Щоб на них відповідати, потрібен дуже високий рівень політиків.
"На початку ХIХ століття офіційне вживання терміна "Україна" стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела ХIХ століття регулярно говорять про "Волинь, Поділля й Україну", під останньою розуміючи Київщину. Раніше, у XVII столітті, "Україна" означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін "Україна" утвердився переважно лише протягом нинішнього (XX. – "Країна") століття внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін.
Ще одне заплутане питання, яке дуже зачіпає нас, полягає в тому, що стара назва українського народу – "Русь" – була привласнена російською нацією і державою"
Іван ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919–1984), у доповіді "Проблеми термінології та періодизації в українській історії", виголошеній 31 травня 1978 року під час круглого столу українських істориків у Канадському інституті українських студій Альбертського університету
"Влада в Києві за 1917–1920 роки 14 разів переходила з рук у руки. Режим Центральної ради змінився гетьманством Скоропадського, потім – Директорією Петлюри. На сході, з центром у Харкові, в цей час існує Українська Радянська Республіка, а в Галичині – окрема Західно-Українська Народна Республіка.
Петлюра, зазнавши поразки, перейшов на бік поляків, а галицькі українські частини, програвши в березні 1919 року полякам битву за Львів, приєдналися до Денікіна. Червона Армія добивала Врангеля в союзі з армією Махна. Так у 1919–1920 роках різні військові формування українців опинилися на боці Польщі, білих, більшовиків.
За неповні сім років від початку Першої світової до кінця радянсько-польської війни мільйони людей в Україні стали об'єктом української, німецької, австрійської, польської, французької, російської, більшовицької пропаганди, що зверталася до них як до українців. Їм обіцяли землю, порядок і захист від більшовизму в незалежній Україні, світле комуністичне майбутнє в Радянській Україні і так далі. Ці люди служили в різноманітних українських частинах, сиділи в українських таборах для військовополонених. Коли історики говорять про те, що XIX століття скінчилося
Невідомо, як розвивалися б відносини між англійцями та шотландцями, якби німці окупували Британію
1914-го, вони мають на увазі й вибухове поширення в ці роки ідей націоналізму і націоналістичних механізмів ідентифікації"
Олексій МІЛЛЕР, у статті "Дуалізм ідентичностей в Україні", 2007 рік
"У другій половині ХІХ століття Україна була знову тільки "етнографічною масою"! Відрубність українства в ХІХ столітті позначувалася майже виключно в етнічних прикметах народної гущі, без ніякої активної національної свідомості мас. Освічені прошарки суспільства – дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції – стояли на платформі російської державно-національної та культурно-національної приналежності. Навіть українофіли – що, до речі, становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції, – розуміли українство лише як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Як можна говорити про існування української нації, коли такі капітальні події, що торкалися життя нашої країни, як опанування берегів Чорного моря українською стихійною народною колонізацією та індустріальна трансформація Донбасу, сталися без того, щоб який український чинник не то що не пробував на них свідомо впливати, а навіть не встиг їх завважити? Численні чужинні подорожники в Росії у другій половині ХІХ століття не могли, очевидно, не зауважити, що український народний тип різниться від московського, але ніхто з них не зауважив "української нації". І зовсім слушно, бо нація проявляється не вишивками, "малоросійським борщем" і тому подібним, а окремою політикою й окремою високою культурною творчістю.
Новітня українська нація народилася щойно в 1917 році. Очевидно, зародки можна констатувати вже кілька десятків років раніше, а від 1905-го український рух набирав щораз більшого розмаху. (В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націєтворення був більше просунений. Різний характер визвольних змагань у Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 році вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917-му ще не вийшли зі стадії етнографічної маси.) Переворот стався впродовж кількох коротких років. Це суттєвий результат визвольних змагань (1917–1921 років. – "Країна"): держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусили рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислід у тому, що більшовики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили УРСР. Незважаючи на дуже тяжкі, часто просто трагічні умови, Україна як нація за останнє тридцятиліття, безперечно, закріпилася"
Іван ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919–1984), український історик, у статті "Формування українського народу та нації (Методологічні зауваги)", надрукованій 1951 року в Західній Німеччині
1 
1
Коментарі