Держава вибудувала модель медицини, де за виклик на дім і прийом пацієнта лікар нічого не отримує. Тому змушений домовлятися з пацієнтами і виживати за рахунок їхніх хвороб, – каже педіатр Євген Комаровський
Кажуть, ви миттєво ставите дітям діагнози.
– Коли оглянеш десять тисяч дітей із запаленням легень, то запідозриш таке, як тільки малюк зайде в кабінет. Ловлю себе на думці, що для діагностики мені треба 15 секунд, а щоб пояснити мамі, що з цим робити – щонайменше 20 хвилин. Якби мав адекватних помічників, міг би за день оглядати до 300 дітей. Заходити в кабінет, ставити діагноз, давати вказівки помічнику і йти в наступний кабінет.
Моє завдання – найперше навчити батьків. Бо більшість із них приходять налаштовані на власну хвилю. Вже вирішили, чи здорова їхня дитина. До мене звертаються тільки по таблетки. Кажу: ви що, ану бігом відірвали сідниці від дивана й пішли з дитиною гуляти! У такому випадку – лікую я чи ні? Думаю, так. Питання в тому, що жодні ліки не можна призначити дитині без згоди батьків чи опікунів. А батьки готові погоджуватись, нічого не знаючи. Тому базові медичні знання слід вивчати ще у школі.
Інші педіатри часто витрачають на прийом дитини не більше 5 хвилин.
– Зараз в Україні є дефіцит молодих енергійних людей, які мріють стати дитячими лікарями. Усі хочуть добре їсти, подорожувати, мати гроші на власних дітей, спати ночами. Тому найрозумніші студенти-медики стають медпредставниками. Ходять по офісах і впарюють ліки – за невеликий відсоток. Це – трагедія. Натомість у США медичні заклади буквально б'ються, щоб узяти найкращого випускника до себе. У нас же треба, щоб не був "надто розумний" і вчасно ділився з головлікарем. Цю систему треба ламати. Хто це робитиме – не зрозуміло. Скільки разів приїздили іноземці, привозили посібники. Вчили, як діагностувати хвороби, яких в Україні виявляти не вміють. А лікарі не хочуть.
Чому?
– Бо від цього вони не стануть краще жити. Коли я був ще зовсім молодим лікарем, багато літав вертольотом. Це називалося санітарна авіація. Летимо якось, а пілот каже: "О 18.00 закінчується світловий день. Маємо доти бути на землі". Питаю: "А що, вертоліт не може літати вночі?" – "Звісно, може. Для цього є прилад нічного бачення. Але мені треба піти на курси й отримати дозвіл". – "То чому не підете?" – "А нащо? Мене тоді ночами викликатимуть на роботу. Зараз же я відлітав і пішов до родини". Так і тут. Роботи додасться, а грошей – ні. Держава вибудувала модель медицини, де за виклик на дім і прийом пацієнта лікар нічого не отримує. Тому змушений якось домовлятися з пацієнтами і виживати за рахунок їхніх хвороб.
Яка модель була б найкращою?
– Головне – не має бути системи, коли лікар зацікавлений у хворобах пацієнта. Бо зараз так: немає хвороби – немає грошей у лікаря. Він зацікавлений, щоб пацієнти лікувалися дорогими препаратами. Із них отримує відсоток. Коли пацієнт здає купу аналізів, лікар теж із цього щось має. А повинен бути зацікавлений у тому, щоб люди були здорові.
В Європі хороший хірург перебуває в операційній стільки, скільки може дозволити його фізичне здоров'я. І не боїться, що черга пацієнтів поменшає. А в нас у відділенні нейрохірургії побачите купу хірургів у черзі в операційну. Більше оперують – мають більше грошей. Така система небезпечна для життя.
Тому люди й намагаються знайти "свого" сімейного лікаря?
– Звісно. Лікаря, якого знають роками і який не обдурить. Часто виходить, що необізнаний, малокваліфікований і не дуже розумний, але "свій" лікар – точно кращий. Бо не заробляє на пацієнті, бо не придумує хвороби. Цінуються не знання, а порядність. Відбувається вимивання професійних кадрів. Ще коли вступають в інститути, підлаштовуються під такі правила гри. "Іди, синку, в лікарі, там тобі пацієнти в кишеню постійно щось кластимуть". І діти уявляють, як виходять з операційної, витираючи лоба, а до них натовпом біжать родичі хворого з квітами і грошима.
Тому нову модель повинен побудувати той, хто не мав стосунку до старої системи. Бо інші давно пристосувалися.
Для цього треба, щоб в уряд зайшли нові люди?
– Ну, став у нас міністром іноземець. Уже півроку чуємо, що мінятимуть технологію закупки ліків. Але медицина не складається лише з цього. Постійно повторюю: в усьому світі не колють дітей у сідниці. Про те, що таке внутрішньом'язова ін'єкція, не знають ні в Європі, ні в Азії, ні навіть в Африці. Це практика суто Радянського Союзу. По всьому світу заведено: людина вмирає – тільки тоді укол у м'яз. Якщо притомна – пігулки, мікстури тощо. З уколів у м'язи – лише деякі щеплення і деякі ліки для наркозу. Інших немає. А в нас, якщо перестануть робити непотрібні уколи, батьки перестануть водити дітей до лікарні. Медики лишаться без грошей, заклади спорожніють. Щоб перервати цю ідіотську практику, потрібен один день. Видати наказ міністерства про заборону внутрішньом'язових ін'єкцій. Тоді постане запитання: де кваліфіковані медсестри, які вміють колоти в будь-які вени? Таких виявиться мало.
Також небагато тих, хто переймається здоров'ям дітей.
– Так. Можуть вийти на вулицю з криками "люблю Тимошенко" або "я проти Порошенка", але не вийдуть на захист власних дітей. Якщо люди перестали переживати за них – ми приречені. В Україні вже чотири роки немає обов'язкових щеплень. Маємо результат: вже є поліомієліт, а щепили всього 14 відсотків дітей першого року життя. Українці їздять відпочивати в Ізраїль. Там постійно виділяється дикий вірус поліомієліту зі стічних вод. Але вся тамтешня малеча – щеплена, тому не хворіє. Наші – не щеплені, і ми спокійно сидимо. Я особисто говорив із нинішнім міністром охорони здоров'я. Кажу йому: "Ви там ближче. Донесіть якось, що чотири роки відсутності щеплень – це реальний привід скликати Раду нацбезпеки і оборони". Думаєте, хтось почув?
В Україні – ще й епідемія туберкульозу, з вакциною БЦЖ – гострий дефіцит. Наприкінці березня був Міжнародний день боротьби з туберкульозом. Лише цього дня я отримав 80 листів від мам із криком: "Що робити? У дитини нема щеплень". А вакцини досі немає, і трьом останнім міністрам було на це начхати. Люди незадоволені, але все одно весь час вибирають у президенти "не тих".
Це проблема менталітету?
– Так. Питаю батька: "Ви захистили свою дитину від стовбняка?" Він: "Не знаю, цим дружина займається". Типовий український чоловік. А скандинав ніколи не скаже: моє діло – бабло заробити, а ти ходи по поліклініках. У нас чоловіки переймаються лише тим, щоб дитину "зробити", а тоді їй щось купувати. Який укол сину чи доньці зробить "швидка", чим нагодувати – "не його справа". Поклади дитину в лікарню – з нею ляже мати, а не батько. А в Швеції після народження дитини рік на виховання дають порівну: шість місяців матері, шість – батьку. Більш як три місяці матері з дитиною сидіти не можна. Тому вони чергуються з батьком.
Я написав книжку і зняв цикл програм про те, як надавати дитині першу невідкладну допомогу. Від цього залежить – закінчиться облита окропом рука пересадкою шкіри чи мине й забудеться. Такі базові знання має давати середня школа. Кричу про це на всю країну. Даю знання безкоштовно – не беруть, не слухають. Думають, пронесе. Не пронесе.
Чому люди не дослухаються?
– Коли здоровий, не думаєш, що припече. Насправді кожен четвертий із тих, кого щодня бачите на вулиці, помре від раку. Хтось не просто помре, а криком кричатиме, випрошуючи ампулу морфію. І не отримає. Бо в Україні, щоб одержати знеболювальне, треба подолати сім кіл пекла. Навіть померти легко не дають. У світі давно так: коли в когось страшна онкологія з метастазами в хребті, хворий носить на шиї морфінову помпу: коробочка з трубкою, що йде у вену. Починає боліти – натиснув на кнопку, і біль минув. А в нас такі навіть не зареєстровані. Завтра хтось посковзнеться й опиниться в лікарні на витяжці з переломом шийки стегна. Лежатиме там півроку, навколо нього ходитиме санітарка. За кожне винесене судно проситиме 10 гривень. Чиновники, які теоретично могли б це вирішити, прекрасно знають, що самі там лікуватися не будуть. Поїдуть у Німеччину чи Ізраїль.
Коли тобі 25, то здається, що до 80 ще далеко. Тим часом є 25 років молодості, а є 25 – старості: з деменцією, тремтінням рук, слабким серцем. У Франції живуть у середньому 80 років. Це – технології. А в нас, замість радіти життю й подорожувати, люди й до 70 не дотягують.
Там гарують, знаючи, що держава забезпечить гідну старість. Хоч би як дбали про здоров'я, все одно після 60 років прийде стенокардія. Знадобиться операція – стентування коронарних судин. По всьому світу її роблять десятки тисяч разів на місяць. Але треба купити маленьку трубочку-стент за 5 тисяч доларів. Немає грошей? Вмирайте у 60 років. Є гроші – стент поставлять і житимете далі. Хворіють у всьому світі. Різниця лише в тому, що інші держави пенсіонерів грошима забезпечують, а в нас – ні.
Ви б погодились увійти до команди реформаторів медицини?
– Спершу потрібна реформа силових структур. Інакше реформатор стикнеться з перерозподілом грошових потоків. Виникне конфлікт інтересів. Я готовий систему міняти, але воювати не вмію.
2 
1
Коментарі