Перший інфаркт заробив у 40 років на сцені, граючи маршала Жукова. В антракті підходить до мене чоловік і каже, що померла моя баба Євдокія Прокопівна - єдина родичка, яку я, гіркий сирота, мав. Я сів на підлогу й ніяк не міг зрозуміти, що її вже нема. Взяв себе в руки і вийшов під софіти. Більше ніколи в житті не грав так проникливо, щоб люди в перших рядах плакали. А коли впала завіса, вхопило серце.
Абсолютно не вмію пробачати обману чи зради, але до всього можу ставитися з гумором. Тому рідний моєму серцю персонаж - козак Карась із опери Гулака-Артемовського.
Збираю з людей своєрідну данину - фрази, жести, звички. Потім можу використати в п'єсі чи в ролі. Якось був на похоронах і всі навколо мовчали або плакали. А чоловік біля мене тихо каже іншому:"Нарешті здох". Не хотів би я таке про себе почути, але цю фразу колись озвучу в образі.
Буває, йду вулицею і розмовляю сам із собою. Говорю фразами з п'єси, в якій граю. Востаннє таке зі мною було вісім років тому, коли грав тюремника у драмі "Марія Стюарт".
Шкодую, що не довелося грати шекспірівських героїв. Я бачив себе королем Ліром або Річардом ІІІ. Гамлет - не мій персонаж, бо його треба грати геніально або не бути ним узагалі.
Акторські навички виручають завжди. У часи дефіциту зайду до крамнички й обсиплю продавщицю компліментами. Вона зрадіє, зашаріється, а я баритоном попрошу в неї відрізати кусок хорошого сиру. І вона лізе під прилавок і дістає, що мені треба. І з дівчатами знайомився на раз - іду вулицею і ненароком зачеплю плечем. Вона обурено озирнеться, а я кілька хвилин вибачаюся, потім запрошую на каву. Точно знаю, що не відмовить у побаченні.
Гамлет - не мій персонаж, бо його треба грати геніально або не бути ним узагалі
Тепер думаю, що я - однолюб. Гарні жінки мене надихають, про них хочеться писати п'єси. Але такої особливої, як моя дружина, ніколи більше не зустрічав. З віком навчився їй поступатися, тому ми вже 42 роки разом. Без компромісів у шлюбі ніяк.
Раніше дружина ревнувала мене до партнерок по сцені, до чужих обіймів. Я їй і пояснював, і клявся, що тільки граю кохання. Вона теж актриса й усе це ніби розуміє, але все одно ревнувала. Хоча я теж її ревнував - аж серце колотилося.
Лише дружина знає мене справжнього. А глядачів я не люблю розчаровувати. У років 35 був Генріхом в опереті "Летюча миша". У мене вже тоді порідшало волосся, але на сцені мав розкішну чорну шевелюру - перуку. І грим із яскраво підведеними очима. Такого красеня обожнювали дівчата. Після виступу адміністраторка просить підійти до чорного входу, там чекають двоє дівчат із квітами. А я вже змив грим і перевдягнувся. Не ховаючись пройшов повз них, вони навіть не звернули на мене уваги. Я не став признаватися. Все-таки люди зустрічають по одежі.
Я - найстарший Дід Мороз у Рівному й, мабуть, найдобріший. Живу в цій ролі 54 роки. Білу бороду й халат одягав дві з половиною тисячі разів, якщо не більше. З віком грати стає легше, але я все одно гримуюся.
Запросили привітати дітей в аеропорту Івано-Франківська. Задум був такий: з'являюся з неба в літаку з мішком подарунків. Мене посадили в "кукурузник" і пілот із півгодини кружляв над містом. Той, хто колись літав цією технікою, добре знає, як борешся з висотою за свій сніданок. Але я впорався і, коли зійшов на землю, то вже не нудило. Діти були такі щасливі й так вірили, що мало не звалили на землю. Ці хвилини виправдовують усе.
Коли в рекламі показують Діда Мороза з пивом або з жінками на колінах, мені стає огидно.
Не люблю дурощів від розумних людей. А є дурні політики, які кажуть, що Дід Мороз - пережиток Радянського Союзу і його треба заборонити. Та маячня це, він з'явився у народі задовго до всіх виборів на світі.
Забув, коли востаннє святкував Новий рік із родиною. Щоразу їжджу по запрошеннях на вечори.
На корпоративах завжди знаходяться двоє-троє п'яних чоловіків, які тупочуть за мною по залу й канючать: "Дєд, дай подарок!" Називаю таких реп'яхами.
Кохання чоловіка й жінки - мабуть, найчистіша і найголовніша подія у житті. З цього союзу народжується нове життя. Для мене любов - синонім щастя.
Ударив сина один раз. Випускником Богдан мав іти зі мною на травневу демонстрацію і не хотів зав'язувати краватку. Я йому кажу: "Будь мужчиною!" - а він вередує. Я дав йому ляпаса. Богдан уже має свою дочку, а досі мені це згадує.
Не переношу в людях вульгарності й хамства. Сини ніколи не матюкалися в моїй присутності. Я казав: хочеш вилаятися, то піди в туалет і скажи там усе в унітаз.
Літати уві сні перестав років 20 тому.
Люблю горобині ночі. Це шалена енергія, яка танцює в небі. Виходжу на балкон і милуюся блискавками. Ніколи не боявся, що мене заб'є грім. Як гримить, то в мене серце радіє.
Головне, чого навчила мене бабця, - розраховувати лише на власні сили, але віддавати їх іншим
Із деревами треба розмовляти й співати. Маю 30 дерев на дачі. У мене була стара груша, яка сім років не плодила. Узяв восени сокиру, показав їй лезо. Гримнув на грушу басом, що зрубаю під корінь, якщо не зацвіте. І все, пішов не озираючись. Дивлюся весною - а вона, голубонька, вся в білому. Потім не знав, куди ті груші подіти.
Вишням співаю арії з оперет, найчастіше улюблену партію козака Карася. Або розповідаю їм вірші експромтом. Дерева - це живі душі, які все чують.
Сила волі для людини - все. Коли дві весни тому мій Ярослав помер від гострого лейкозу в 25 років, мене розбив інсульт. Півроку не міг поворухнути ногами, лежав паралізований. Але змусив себе встати. Згадав, який гарний був мій син і який чудовий мав голос, але чомусь не любив співати при мені. Треба жити, доки є така можливість.
Парубком мало не потонув у річці Горинь біля нашого села. Мені було років 15. Прибігла сусідка й кричить, що тоне Таня, моя ровесниця. Вона прала білизну, нахилилася до води й упала. Течія понесла її й закрутила у вир. Я тричі пірнав туди й не міг дотягнутися. Запам'ятав її на все життя такою, як побачив на дні - бліду, з розпущеним волоссям, яке розгойдували хвилі. Сам ледве не потонув, але таки підняв тіло на поверхню. Зараз усе одно пірнув би, навіть у свої 78.
Моя бабця переховувала від німців єврейську дівчину Розу. Її могли за це розстріляти, але вона так ненавиділа фашистів, що нічого не боялася. Головне, чого навчила мене бабця, - розраховувати лише на власні сили, але віддавати їх іншим.
Своєї смерті не боюся. Коли мав 10 років, мене схопили німці посеред вулиці. Вони набирали півсотні людей, щоб розстріляти. Вивели нас купкою в ліс. Мені вдалося відпроситися до вітру і я чкурнув під місток у кущі. Німці стріляли в спину з кулеметів, але жодна куля мене не зачепила. З того часу страх за себе у мені вмер.
Про епітафію не думав. Але заповів Богдану, що як помру, нехай надрукує всі мої п'єси, обов'язково - однією збіркою.
2 
1
Коментарі