"У Білорусі, крім "бацькі", нема проросійських політиків"

2011 року білоруська опозиція могла перехопити політичну ініціативу в президента Олександра Лукашенка, вважає філософ із мінська Володимир Мацкевич. І прогнозує, що той чіплятиметься за владу до останнього – як Муаммар Каддафі у Лівії чи Башар Асад у Сирії

Дії сьогоднішньої влади в Україні порівнюють із білоруськими реаліями. Наскільки це коректно?

– Коли розпався Радянський Союз, усі нові незалежні країни були по-різному підготовлені до демократії й ринку. ­Білорусь у соціальному й політичному сенсах була відкрита до демократичних змін, а щодо ринкових реформ просунутішою була Україна. Індустріалізація й тотальна урба­ні­зація у нас відбулися пізніше. ­Країні бракувало внутрішніх ресурсів, через що підгальмовували з розгортанням приватизації. Молодий російський та український капітали довго не цікавилися приватиза­цією тут через внутрішні розборки. Захід не міг працювати в Білорусі без політичних та законодавчих змін, які наблизили б правила ведення бізнесу до їхніх аналогів. У нас збереглася державна власність, заморозилися ринкові реформи. Це вплинуло на соціальну структуру – не виник клас власників, який би стабілізував політичне життя. Лукашенко, коли прийшов до влади, запропонував політичну модель, яка задовольняла керівництво держпідприємств. І "червоні директори" стали головною опорою його режиму.

В Україні реформи теж були дуже поверхові, проте виник олігархічний шар, який зім'яв "червоних директорів" і забезпечив плюралізм у політиці. Тому доволі швидко Україна й Білорусь, відносно близькі країни з подібною ментальністю, перетворилися на різні політико-економічні системи.

У нас Янукович починає поводитися подібно до вашого Лукашенка.

– Так. Прихід Януковича свідчить про встановлення авторитаризму, але з опорою на ряд олігархічних кланів. Тому не просто йому буде утриматися й встановити таку жорстку вертикаль, як це вдалося Лукашенкові. Янукович трохи запізнився з авторитаризмом.

Це значить, що й Білорусь із чимось запізнилася?

– Кольорова революція в Білорусі мала відбутися 1996 року. Готовність суспільства до демократії була на тому рівні, що президенту міг бути оголошений імпічмент. Завадили дуже несприятливі міжнародні умови. В середовищі європейських бюрократів доживала віку доктрина, що демократизація в Україні й Білорусі має відбуватися через Москву. Там сподівалися на демократичну Росію під керівництвом Єльцина. Але з Мінська й Києва було видно, що Москві плювати на демократію. В кризовий момент помаранчевої революції на допомогу Україні прилетіли Адамкус, Кваснєвський, Солана. А в подібній ситуації в Мінську 1996-го висадився московсько-кремлівський десант у складі Черномирдіна, Строєва, Селезньова. За такої підтримки "бацьке" вдалося ухилитися від імпічменту й розігнати парламент.

Після цього все пішло не туди?

– Відбувся державний переворот. Лука­шенко підпорядкував собі всю владу, ­силові структури. Опирався на державну власність. З підприємств витягали кошти на підтримку соціальних програм, бо Лукашенку треба було годувати виборця. Самостійно заробити на життя не дозволяв, бо це призвело б до утворення прошарку людей, які б не дали централізувати владу. Почалися наїзди держави на малий бізнес і на всіх, хто в доходах, у побуті не залежить від неї.

Люди посаджені на кредитну голку, а тому вимушені триматися за працю на держпідприємствах. Звільнитися – це не ­просто заробіток втратити на якийсь час, а ­позбу­тися можливості виплачувати позики за пільговими відсотками. Скільки таких, важко сказати, бо всі статистичні дані, як і в СРСР, не видають у початковому вигляді, друкують лише оброблені висновки. За моїми підрахунками, від кредитів залежать 40 відсотків працюючого населення. Це робить дуже малою соціальну базу опозиції.

У нас не постало місцеве самоврядування. Ради обирають під тиском держави. ­Мерів призначають. Лукашенко перетасовує ­чиновників із Вітебщини на Полісся, з Гродненської області – в Могилівську, і навпаки, щоб керівництво не мало зв'язків ­серед місцевого населення й бізнесу. Щоб не створювались регіональні клани.

Такі прості, але дієві маніпуляції роблять білоруську владу досить стабільною. Хоча зо 25 відсотків людей дотримуються інших поглядів. Вони є основою спротиву Лукашенку.

В Україні дехто заздрить такій стабільності. Наприклад, автобуси ходять точно за розкладом.

– Централізація влади забезпечує більший порядок, стандартизований, загальний. Коли є самоврядування, в кожній місцевості прагнуть знайти свої підходи, встановити свій лад, і це веде не тільки до позитивних знахідок, але й помилок.

Це – зворотний бік несвободи. У будь-якій місцевості Білорусі побачите однакові паркани довкола хат, особливо вздовж трас. Утримання доріг підпорядковано центральній владі, а не перебуває у відомстві місцевих. Траси, через нестачу грошей, можуть будувати довгі роки, але їх стан буде однаковий по всій довжині.

Однакова газифікація, однаковий розклад автобусів. Однаковий наступ на ­маршрутки, якими користується весь пост­радянський простір. У Білорусі вони майже згорнуті.

Як державі вдається контролювати бізнес?

– У нас важкі умови реєстрації бізнесу, все дуже забюрократизовано. В Мінську, не кажучи вже про інші міста, нема мереж кав'ярень, закладів харчування, кіосків, дрібних крамничок. Вони всі загнані в торговельні центри. Щось на зразок київського "Метрограду". По-перше, так їх легше контролювати. По-друге, багато торговельних центрів належать людям із адміністрації президента.

Винищується все, що може існувати автономно від режиму. Цілком знищити бізнес не дозволяє владі лише розуміння переваг ринкової економіки. Дехто з підприємців не витримують, кидають все та їдуть гастарбайтерами в Росію чи Європу. Але у нас величезні податки на перекази грошей з-за кордону. Легально виїхавши, не можеш утримувати свою родину в Білорусі – половину коштів забирає держава. Доводиться ввозити незадекларовані гроші в трусах, а це вже кримінальна відповідальність.

Кажуть, білоруси невибагливі та їх задовольняє такий стан справ.

– Ми дійсно терплячі. Інакше кажуть, що "сябри" – боягузи, забиті люди. Але шукати коріння авторитаризму в генетиці не варто. В приватному житті люди ­майже однакові – що в Білорусі, що в ­Україні, ­Литві. Коли бачите, що через хабар домогтися потрібного рішення простіше, ви так і вчините. У нас створені умови, коли людям приватні справи легше вирішувати, звертаючись до влади. Так само в ­Росії, але в брудніших, кримінальніших формах. ­Туди ж прийде і Україна, якщо ­режим зміцниться й не бачитиме для себе політичної безпеки.

Лукашенко тримається уже 19-й рік. У такого досвідченого політика є слабкі ­сторони?

– Негнучкість. Його модель державного ладу може існувати тільки в стабільних умовах. Як тільки постає небезпека економічної чи політичної кризи, якихось змін, влада не може швидко реагувати й адаптуватися до нових умов. Режим був би давно знищений, якби Кремль не підтримував Лукашенка.

Нащо "бацька" Москві?

– Росія – складна країна, в ній конкурують між собою різні групи, які пилять прибутки від вуглеводнів. Кремль дозволяє їм красти гроші, шукати й використовувати схеми, які дають можливість поза державним контролем торгувати нафтою і газом. Певні угруповання використовують Білорусь, як частину схеми обходу законодавства. І коли Москва скаржиться, що Білорусь краде, торгуючи її нафтою під виглядом розчинників, то забуває додати: це робиться з вигодою для російських олігархічних груп. Це, по суті, їхні схеми. Більшість краденого йде до Москви. А скарги на Білорусь виникають тоді, коли росіяни не можуть між собою поділити ці гроші.

Путін добре знає, що в Білорусі, крім "бацькі", нема проросійських політиків. Як тільки Лукашенко зникне, Білорусь одразу нахилиться до Європи. Тому Кремль вимушений підтримувати його. З іншого боку, всі ці схеми зав'язані на Лукашенка, бо він – єдиний, хто тут може провертати такі справи.

Як часто трапляються кризи в Білорусі?

– Після 1996-го почалася довга ­стабілізація. Це привело до певного затишшя в політичному житті. Воно тривало до 2008 року. Початок економічної кризи Білорусь, яка не включена у світові відносини, не зачепив. Від її першої хвилі країна навіть трохи виграла. Далі режим упрогнозував складнощі, тому так жорстоко розігнали демонстрацію 19 грудня 2010 року, – щоб паралізувати спротив ще на початку 2011-го режим можна було похилити, якщо була б об'єднана опозиція. на жаль, не було більш-менш міцної сили, за якою могли б піти незадоволені.

У Білорусі зростає економіка. Досить умовно, бо це не модернізоване виробництво, як у Південно-Східній Азії, а збільшення попиту на дешеві товари застарілого виробництва. Наприклад, білоруські трактори. Колись їх купували Європа, Канада, Аргентина. Зараз там вимагають комп'ютеризації, вищих технологій. А "Беларус" залишається простим. Тепер він затребуваний у Росії, Китаї, країнах Африки. Де не можуть купляти якісні товари, туди лізе Білорусь. Тому Лукашенко й дружить із третім світом.

Позаторік як можна було посунути "бацьку"?

– Під час кризи 2011-го могла ­постати ­коаліція політичних опонентів ­президента, яка мала б величезні шанси на ­парламент­ських виборах. Треба було вимагати змін виборчого законодавства, ­відхилення керівництва й усього складу ЦВК. ­Страй­ками, громадським спротивом, за допомо­гою міжнародних санкцій можна було ­домогтися певних дрібних реформ і підготувати ґрунт до виборів 2012 року. На них – отримати нормальний парламент, через тиск і переговори з режимом намагатися крок за кроком демократизувати його. Готуватися до президентських виборів. ­Лукашенко боротиметься до останнього патрона, використовуватиме силові структури, як Башар Асад чи Каддафі.

Європа може чимось допомогти опозиції?

– Європа – не СРСР, у неї нема єдиної політики. Це – ринковий регіон, де завжди знайдуться структури, які захочуть мати гешефт від торгівлі з Лукашенком. Голландія, наприклад, дуже радикально виступає проти порушень прав людини в Білорусі. А з іншого боку, порт Роттердама зацікавлений у транзиті через нього крадених білоруських нафтопродуктів.

Звісно, треба використовувати можливості й досвід країн ЄС, але відповіді на всі питання – в самій Білорусі.

Чому нема сильної єдиної опозиції?

– Бо нема олігархів. які б вони погані не були – це фактор стабільності демократії. Вони підтримують різні політичні рухи. У нас же нема навіть середнього ­міцного підприємництва. Усе залежить від зов­нішнього фінансування, я це називаю ­"арафатизацією" опозиції. Ясір Арафат існував за рахунок західних грантів, які він крав, а палестинці як були жебраками, так і залишилися. У нас те саме, хоча не в такому дикому вигляді. Сорос почав, і за ним утворилися дрібні фонди, а в них завжди є дрібні ідеологи, які вважають себе великими політтехнологами. Вони диктують, які стратегії підтримувати, а які – ні. Але хіба здатні зробити революцію люди, які мають хобі – робити революції? Це ж смішно. Я не проти іноземних грантів. Дають гроші – треба брати. Але самим вирішувати, що з ними робити.

×