Батьків небіж працював у сільраді. Коли починалася колективізація, по секрету повідомив, що наша сім'я записана в куркулі й буде виселена. Колгосп у Суботові організували 1928-го. Пішов у нього "пролетаріат" – нероби, п'яниці й злодії. В них не було ні коней, ні волів, ні лопат. Землю всю забрали в державу, а обробляти її не було кому й чим. Щоб не вислали, батько здав коней у колгосп і записався конюхом.
У селі працювали сім млинів-вітряків. У трьох були привезені з Франції спеціальні камені. Молоти звозили з усієї округи. А радянська влада наказала поламати млини. Знищили дороге обладнання. Споконвіку вітряки були окрасою села, символом достатку. І от знайшлися "хазяїни". Залишили тільки один, щоб молоти дерть для колгоспних коней.
Організували групу з бідноти і п'яниць, яким видали залізні штирі. Вони проводили обшуки по дворах. Витрушували все до зернини. В нас витягли з печі казан із квасолею й забрали із собою. Їм допомагала міліція, яка мала зброю.
Через дорогу від нас жив ледацюга Дементій, якого називали Дьомою. Вдома навіть сапи не мав, все на позиченому. Зате став активістом. Постійно чіплявся до батька, звинувачував, що в колгоспі годує тільки своїх коней. Батько покинув роботу. Продав корову й купив коня. Виїхав на хутір Бурякове, що неподалік. Мав там трохи землі. Мати залишалася працювати в колгоспі. Мені було 8 років, ходив у другий клас.
Радянська влада наказала поламати млини
На початку 1933-го стали страшно голодувати. В Суботові масово вмирали люди й облаштували два цвинтарі. Ховали не по-людськи, вивозили мерців підводами і зсипали в одну яму. Гробарями були ті ж самі представники пропитого "пролетаріату". Їздили попід хатами й горлали-питали, чи немає мертвих.
Навесні помер батько. Хоронити взявся його брат Тиміш. Вивозив своєю підводою. Поїхав і я з ним, сидів на домовині. Бачив, як гробарі скидали в яму трупи. Серед них були й діти. Дуже багато. Не встиг порахувати.
У двох материних сестер і брата померли діти. Від голоду не стало двох сімей наших сусідів – Дорошенків і Кривенків. У Суботові під час Голодомору загинула п'ята частина жителів.
Батьків брат Платон допоміг нам переїхати в Бурякове. Дядько зарізав телицю й віддав нам шкуру. Мати відрізала від неї шматки й варила суп.
Їли листя, збирали в лісі гриби. Бувало, вкрадалися в поле до кагатів колгоспної картоплі. Пам'ятаю, як мололи на домашніх жорнах дві чи три жмені зерна й варили затірку.
Рідко кому вдавалося дістати чи купити якісь крупи й зерно. Люди робили маленькі млини, які крутили вручну. Влада ці жорна забирала й била.
Нам допомагав старший брат Тиміш, який тоді приїхав із шахт Донбасу. Підтримувала сестра Марія, вона була заміжня за головою колгоспу Сергієм Нескребою. Дядько Платон ділився, чим міг. Якби не вони, ми загинули б голодною смертю.
Гробарями були представники пропитого пролетаріату
Деякі села повимирали повністю. До них заселяли приїжджих із Росії.
Про голод старалися не говорити. Якщо й заходила коли розмова, то представники влади звинувачували в усьому посуху. Влітку 1932-го було мало дощів. Але в добрих господарів, які не всю землю здали в колгосп, вродило добре. Тому голод – це великий злочин влади проти народу.
Не боялися його повторити і після Другої світової війни. Брат Порфирій із фронту повернувся без ніг. Змайстрував за допомогою товариша невелику кустарну олійницю. Бо в селі не було, як і млина. Люди крадькома приносили соняшникове насіння й міняли на олію. Як про це дізналися в сільраді, брата арештували. Мало не засудили за "самовільне обслуговування населення".
3 
1
Коментарі