— Ніколи не ходив на парад 9 травня — для мене це трагедія, а не свято. Через чвари Гітлера і Сталіна багато народу погинуло, — каже рівненець 87-річний Василь Кирилюк. Він вижив у найбільшому бою Української повстанської армії з НКВС — у квітні 1944-го під Гурбами, що в теперішньому Здолбунівському районі на Рівненщині.
Розмовляємо в актовій залі Народного дому в центрі Рівного. Василь Макарович часто сюди приходить, щоб зустрітися з товаришами. Він очолює місцеве братство повстанців.
— Народився в селі Дермань Здолбунівського району, — каже Василь Макарович. — Мав двох братів і старшу сестру. Не голодував, але й розкошів не знали. Од весни до морозів я ходив босий, пас гуси та корови. Вивчився в польській школі, бо на гімназію в Рівному грошей не стало — там плата була в місяць 25 злотих. Хороша корова тоді вартувала 70 монет. За порядком у селі гляділи поліцаї. Якщо на свято почепиш на сорочку синьо-жовту стрічку, то вони здирають і лупцюють кийками. Співати народних і козацьких пісень ми ходили в лісок за село.
Односельці тайкома привозили в Дермань патріотичні листівки. У них закликали готуватися до боротьби, не вживати спиртного та не курити.
Лозунг у нас був такий: "П'яний раб не чує брязкоту кайданів". Я сам і краплі горілки в рота не брав, алкоголіків в УПА не було, — запевняє Василь Макарович, застібає чорне пальто. У порожній залі холодно.
— Не можу пригадати, що їв учора на вечерю, зате молодість добре пам'ятаю. У лави УПА прийшов 18-річним парубком. Потім довірили стати розвідником-десятником. Ходив із загоном від навколишніх сіл до Тернопільщини. Папірці з новинами клав у дупла дерев у секретному місці.
У квітні 1944-го радянські війська почали стягувати до лісів на Здолбунівщині. 30 тисяч відбірних вояків НКВС і стрілків-червоноармійців готували, щоб зажали в коло 5 тисяч повстанців, — говорить голосно, поправляє за вухом слуховий апарат.
— На Великдень нас запросили до себе хуторяни з Батьківців, що за 12 кілометрів від Дерманя. Сіли за стіл, розрізали на 10 чоловік півкілограмову пасочку. Тут у паніці прибігають люди. Кричать, що палять і грабують сусідню Данилівку. Стрілянина і шум стояли такий, що нічого не можна було розібрати. Ми мусили відступити в гурбенські ліси і відстрілюватися.
Василь Кирилюк витирає хусткою очі. Йому боляче згадувати ті часи.
— 22 квітня наша десятка із куренем Докса залягла на пагорбах. Командири наказували не стріляти без сигналу. Але хтось з юнаків не витерпів і відкрив вогонь по колоні ворога з 400 метрів. Бійці НКВС розбіглися і сховалися, а вже за кілька хвилин вдарили по повстанцях збоку з міномета.
На голови нам летіла щепа, чиїсь руки, ноги. Я при собі мав гвинтівку і всього 34 патрони. Один патрон лишав для себе, щоб застрелитися. З оточення виходили дві доби. Повзли лісом 5 кілометрів.
Середнього брата вороги закололи штиками у криївці. Коли село почали оточувати, у криївці сховалися я, брат і сусід. Зброї не взяли. 15 жовтня енкеведисти нас знайшли і поставили на коліна. Трохим попросив офіцера дозволити йому помолитися перед смертю. Не встиг проказати: "Нехай прийде Царство Твоє", як кат вистрелив йому у праве око. Потім сім разів кололи штиками. Брат був такий сильний, що коня валив руками. Старший Степан та сестра Ганна вижили.
Мене схопили і повезли в тюрму в селище Мізоч. Витримав 100 ударів металевими палицями по хребту. Вислали до Сибіру.
Дорогою із 2500 ув'язнених до концтабору в Печорі доїхали 1700. Кілька днів нам не давали їжі, а потім кидали по оселедцю. Голодні люди розривали солону рибу зубами, з'їдали з кістками та нутрощами. Після того навмисне п'ять діб не давали води.
Умирали і спали стоячи, бо сісти не міг ніхто — не було місця. У роті сухо, а вагон не опалюється — 30 градусів морозу. Дехто пробував наскрібти інею з вікна, але охоронці відстрілювали їм пальці. Трупи викидали в ліс на коротких зупинках.
У Сибіру валив ліс. Із заслання повернувся через сім років за хорошу поведінку. На каторзі упросив узяти мене помічником бухгалтера в контору комбінату.
Із Росії поїхав учитися в Одесу на інженера-механіка. Із дипломом його скерували на Рівненщину — працювати головним інженером на кооперативному консервно-сушильному заводі в Острожці.
— Одружився з Валентиною, народили сина і дві доньки. Я днював і ночував на заводі. За наш крохмаль їздив на виставку досягнень народного господарства в Москву. Як дійшов до посади директора, мене звільнили за доносом ревізора. Не могли стерпіти, що я западенець, — продовжує.
2009-го Василь Макарович овдовів. Він забрав до себе старшу сестру Ганну і доглядає за нею. Дорослі діти з онуками живуть окремо.
Василь Кирилюк збирає матеріали, щоб писати книжку про вояків УПА. Видасть її за власну пенсію.
— Купив диктофон, записую на нього розповіді бійців. Хочу поставити пам'ятник повстанцям і репресованим. Уже й проект розробив. Бракує 40 тисяч гривень.
3 
1
Коментарі
197