78-річний київський публіцист і журналіст Анатолій Шевченко дружив із письменником Григором Тютюнником. Той наклав на себе руки 30 років тому. В своїй квартирі Анатолій Якович показує знімки літератора. На багатьох він із цигаркою. Роздивляється фото в збільшувальне скло, бо погано бачить в окулярах.
— Ми дружили, відколи 1963-го нас на вулиці представили один одному. Григір був чоловік непростий. Сидимо якось у письменницькому кабачку "Еней", він заміняв нам суспільне життя. Заходить якийсь чоловік, Григір повертає до нього голову — щось не сподобалось. Я вже знаю, що зачепить його. Повертаю його голову назад: "Хочеш зіпсувати нам вечір?". Поганих людей, вискочок, бюрократів нюхом чув. Якось, проходячи повз відчинені двері Спілки письменників, вигукнув: "Досить брехати!".
Один наш знайомий заїкався. Якось на рибалці, коли не клювало, Григір вирішив навчитися передражнювати його. Пішов уздовж берега. Ось вертається:
– Півдня в очереті тренувався, - не виходило і край. Так я врізав собі в щелепу – і вийшло. Правда, щелепа болить.
Із Тютюнником хотів познайомитися російський письменник і режисер Василь Шукшин.
— Але не склалося. Приїхав у Київ Шукшин зніматися, а Григір якраз рвонув у Москву. 1974-го Тютюнник поїхав уже на його похорон. Я замовив Григорові статтю про Шукшина. Він телефонує: "Все гарно. А остання фраза не виходить. Ніяк не можу знайти". Наступного ранку ми давай удвох міркувати. Випили півлітри, закусили, а діла нема. Пішов Григір, а через хвилину дзвонить у двері: "Є!". На клаптику газети написав: "З любові й муки народжується письменник. Іншого шляху в нього нема".
Часто мучився, шукаючи потрібне слово. Якось виглядаю у вікно, а він під дощем зіщулився. Гукає: "А як у вас кажуть на такий дощ?". — "Мжичка". — "Ні".— "Січка". — "Січка — то з вітром. Крупа — зі снігом. Поїду до мами, в неї спитаю або якого діда. Тут у місті вже нічого не пам'ятають".
5 березня 1980-го Тютюнник повісився вдома на кухні. Мотузку зав'язав морським вузлом на трубі. Залишив записку: "Домучуйте когось другого. А все моє, що в мене є, спаліть".
— Балакали, що він у нетверезому стані вчинив суїцид. Письменників почали тягати в прокуратуру. Допитувалися, чи не совєтська влада стала причиною. А воно ж так і було. Але як скажеш "так", Тютюнника більше не видаватимуть. Тому викручувалися: "То щось особисте, він уразливий чоловік був, приймав все близько до серця". Григір мені говорив: "Тютюнники довго не живуть". Старший брат його Григорій помер від фронтових ран. Дядька заарештували совєти. А батька 1937-го забрали енкаведисти, так і по сей день.
Шевченко згадує про смерть рідного, на 16 років молодшого брата Олега.
— На цвинтарі на гробки поминали батьків. Хтось кинув: "Тут ще є місце". Брат миттєво зреагував: "То для мене". Він працював у шахті в Кривому Розі. 1996-го приїхав із шахтарями страйкувати: "Що робити? — питався в мене. — Удвох із сином працюємо, а зарплату не одержуємо. У шахту спускаємося зі шматком хліба і помідором. А що буде зимою?". Наступного року дізнався, що в нього рак легенів. Коли помирав, його кішка кілька днів од нього не відходила. Лежала там, де йому найбільше боліло. В останню ніч зникла.
Дев'ять років тому Анатолій Шевченко втратив ліву ногу.
— Хлопці жартували: "Не треба було ходити наліво". Насправді через свою безалаберність запустив атеросклероз судин. Зробив крапельницю, стало легше — і покинув. Доки працював до 2008-го, син Олег машиною два-три рази на тиждень возив на роботу.
Із сусідньої кімнати чути стогін. Анатолій Якович на офісному кріслі їде туди по паркету: "Галю, що болить? Лежи, я тобі крапель дам".
— Дружина вже сьомий рік хвора. Втратила пам'ять. Сестра Людмила — вони з братом покійним близнюки — все ходила їсти готувала. А це четвертий місяць у лікарні, теж щось із ногою. То я наловчився варити. Недавно онучок Ігорко забіг. Каже: "Я написав книжку. І другу пишу". Показує два склеєні аркуші, де каракулями виведено: "Пригоди казкового героя. Автор Ігор Шевченко". Пише про кота, який замість того, щоб з'їсти мишку, подружився з нею.
3 
1
Коментарі
2