Киянці Антоніні Тищенко у лютому виповнилося 110 років. Вона — найстаріша жінка в Україні. Донька 81-річна Ірина купила їй слуховий апарат. Бо Антоніна Павлівна вже майже не чує.
— А ну мама, давай тобі попробуєм одягнути навушник, — каже Ірина. — Він великий і не влазить. А обійшовся нам у 3 тисячі гривень. Тепер виходить, що гроші викинули на вітер. Спробую поміняти на менший.
Мати з донькою живуть у двокімнатній "хрущовці" в центрі Києва на п'ятому поверсі. Антоніна Павлівна сидить на ліжку. Одягнута в синій сарафан і квітчасту блузку. На ногах капці-валянки. Розмовляє погано, бо не має зубів.
— Ми ж не знали, що вона так довго буде жити на світі, і не поставили їй нові зуби, — пояснює донька. — А чому вона так довго живе? Во-первих, її батьки походили з козацького роду. Були такими крепкими. По-друге, мамин батько рано помер і їй доводилося доглядать за п'ятьма меншими сестрами і братами. Найменшому брату тоді було 27 днів. То вона ним опікалася до тих пір, доки він не закінчив інститут. Третє, мама жила в екологічно чистому дитинстві. Як називається твоє село, де ти народилася?
— Шо? — не дочуває та.
— Село як твоє називається? — повторює Ірина Миколаївна.
— Подивися там. Я забула. А, Пошковичі, — відповідає через півхвилини.
— Вона то все добре пам'ятає. Але якщо щось було давно — довго згадуватиме. Мама ще багато ходила. Вона інженер геолог-розвідник. Як була на роботі в Середній Азії, то три роки пішки там ходила. І на роботу завжди пішком. Це півгодини туди і назад щодня. Ще мама ніколи не переїдала зайвого. Каже, що зберегла печінку таким чином, — продовжує донька. — Вона і зараз небагато їсть. Ну, он сьогодні зранку попила каву з молоком, потім супчик в обід поїла. Стараюся мамі купувати домашні продукти на ринку. Любить пити молоко, їсти мед і шоколадні цукерки.
Надвір Антоніна Павлівна не виходить уже п'ять років.
— Востаннє, як виходили, упала на сходах. Спускалися з п'ятого поверху, а я її страхувала. Тут мама захотіла сама йти. Я ще не встигла відійти, як вона вже покотилася. То з того часу вона й не бачить, як зараз виглядає місто. Коли пищать сигналізації, питає: "А що там таке?". Хоча в 100 років ще жила на дачі під Києвом. Якось приїхали, а мама хватила граблі — і в дворі порати. Ще любить ходити по квартирі й виключати світло. І боїться, щоб газ ніде не горів. Телевізор не дивиться, бо не чує. Більше читає. Романів уже не дужає. Щось невелике, історичне. Протягом дня багато спить. Як щось згадає, вірша чи пісню — записує на папері.
Цікавлюся в Антоніни Павлівни, як проходила її юність.
— Ой, це так давно було, що я й забула. Пам'ятаю, що в мене не було грошей. Приїхала поступати, здала іспит і не було де остановиться. Зі мною в поїзді їхали монашки і кажуть: "Якщо тобі, дитино, не буде куди діватися, то приходь до нас". То я в них ночувала, доки іспити були, — повільно розповідає. Із чоловіком Миколою познайомилася в інституті. Він вчився на хіміка. Не пам'ятає, як уперше побачила його. Каже, вийшла заміж, бо любила.
— Папа був заарештований 1936-го в Середній Азії. Поїхав туди з мамою на роботу, — додає Ірина Миколаївна. — 1943-го нам сказали, що він помер. А як насправді було — ніхто не знає. Мама більше заміж не виходила. Жили з нею в Києві. Ми — нерозлучні. Конфліктів у нас ніколи не було, бо в неї лагідний характер. Води з мене не варить. Мого чоловіка любила. Із зятем у неї були ще кращі стосунки, ніж у мене.
Запитую, чи не жаліється Антоніна Павлівна на здоров'я.
— Мама, ти таблєтки п'єш якісь? — питає в матері.
— Не признаю ніяких ліків. Живу як живеться, — відповідає та.
— Один лікар мені якось каже: "Може, вона і живе так довго, бо ми її не лікуємо?" — сміється Ірина Миколаївна.
2 
1
Коментарі