17 червня у столичному театрі ім. Лесі Українки показали прем"єру фантасмагоричної вистави про Сталіна "Сон Гафта, переказаний Віктюком". Її привіз московський театр "Современник" під керівництвом Галини Волчек. Спектакль поставив український режисер Роман Віктюк, а п"єсу написав російський актор Валентин Гафт.
— Гафт написал ее в стихах, — каже 75-річна Галина Волчек на прес-конференції в день прем"єри. — Усі звикли до його коротких уїдливих епіграм, а тут він уперше спромігся на щось довге. Головну роль теж він зіграв.
— Ну, це ж його сон, — стенає плечима Роман Віктюк, 72 роки. Він учетверте ставить вистави для "Современника". Каже, коли Гафт прочитав йому уривок п"єси на вечорі пам"яті Михайла Ульянова, вирішив її поставити.
— Це невигадана історія. Сталін дійсно Гафтові снився. Він його бачив. Валя прекрасно перевтілюється в нього. Ми навіть не використовуємо грим і вуса. Він грає у джинсах.
Дядя Коля, якого втілює на сцені 73-річний Валентин Гафт, розмовляє уві сні зі Сталіним. Потім ділиться враженнями з письменником Едвардом Радзинським, якого грає Олександр Філіпенко, 64 роки. Радзинський пише книжку про Сталіна, на його очах Гафт сам перетворюється на вождя.
Філіпенко грає одночасно шість ролей: письменника Радзинського, полководця Жукова, поетесу Ахматову, композитора Шостаковича, сатирика Жванецького й політика Зюганова. Усі вони приходять на сповідь до Сталіна. Вождь знущається над Зюгановим, який торочить "Товарищ Сталин, мы навеки с вами и даже гимн поем со старыми словами", і сміється над Жванецьким: "Ну хоть бы раз из интереса сатирик был бы не еврей".
Наприкінці вистави Сталін божеволіє і просить вибачення у глядачів за свої гріхи.
— Гениально! Ребята, вы молодцы, — кричить Віктюк із зали до Гафта й Філіпенка. За 5 год. до прем"єри він проводить генеральну репетицію на сцені театру. Стоїть у сонцезахисних окулярах у суцільній темряві в п"ятому ряду партеру.
— А руку мне выше поднять или так достаточно? — перепитує його Філіпенко, вдивляючись у зал. — А звук? Я хорошо говорю? Может, немного отойти?
Ну хоть бы раз из интереса сатирик был бы не еврей
— Ребята, много времени тратим, — обурюється Гафт. Він сидить усередині перевернутої трибуни, нервово смикає ногою і позирає на годинник. За ним пильно спостерігає механік театру ім. Лесі Українки — чоловік у формі кольору хакі. Він стоїть навкарачки, ховаючись за двометровою картиною із зображенням Сталіна й Мао Цзедуна.
— Зараз, Валечка, зараз, дорогенький. Ми тут швиденько, — біжить до Гафта Філіпенко й машинально бурмоче свій текст. — Рома, а хто я зараз? — намагається знову ввійти в образ.
— Ти Саша! — пирскає від сміху Віктюк. — Усе, досить. Репетиція завершена.
— Ну, слава Богу, — вилазить із трибуни Гафт. — Треба ж відпочити перед виставою.
— Відпочинеш, Валєчка, — гладить його по плечу Філіпенко й цілує в щоку.
Гафт голосно видихає, від чого його підтягнута статура горбиться і з"являється живіт.
— Зараз у готель поїдемо. Ріденького поїмо, — продовжує Філіпенко, ведучи Гафта під руку зі сцени, і махає журналістам, щоб ішли геть.
— Люди чекають Сталіна, — кричить у телекамеру Роман Віктюк. Він на тлі 4-метрових залізних декорацій, на яких висять портрети й бюсти тирана. — Ця п"єса — крик, аби він повернувся. У Росії обирали найвідомішого історичного діяча в проекті "Ім"я Росії" (аналог "Великі українці". — "ГПУ"). Сталін лідирував до останнього тижня. А потім загадково скотився на третє місце. Значить, за Сталіним скучили.
Чи скучили за вождем в Україні, режисерові байдуже.
— Мені насрати! — голосно сміється Віктюк. — Я й не таке переживав.
3 
1
Коментарі