Як нарешті зробити українців щасливими

Чому ми бідні – бо дурні? Чи навпаки, дурні – бо бідні?

Дуже нещасна країна

Жаліти себе – наша національна риса. За світовим індексом щастя (Happy Planet Index) 2006 року Україна перебувала на 174 сходинці – п'ята з кінця. 2009 року ми піднялися на 95 місце. Цей показник мало залежав від об'єктивних чинників – бідні країни там домінували, а Люксембург опинився внизу.

На відміну від цього індексу, звіт про світове щастя (World Happiness Report) розроблявся ООН за об'єктивними показниками. У ньому Україна впала з 87 місця 2013 року на 138 2018-го. Минулого року, щоправда, піднялася до 123. Але наші сусіди – бідні африканці. Ми – найубогіша нація Європи.

Також торік Інститут Геллапа провів опитування у 41 країні про суб'єктивний рівень щастя. Методика перевернула все догори дриґом. У першій десятці найнещасніших опинилися Британія та Чехія, які за оонівськими показниками – у 20 найщасливіших. Але знаєте що? Правильно – навіть тут українці примудрилися увійти у п'ятірку найменш щасливих країн.

Можна створювати Укрнещастяпостач.

Чому ми нещасні? Пояснення на 10 пальцях

Перше. Ми нещасні, бо бідні. Саме так, вимірюване щастя починається з багатства. У суб'єктивному переліку найщасливіших легко можна знайти Киргизстан, Колумбію та Нігерію, а поміж нещасних – Гонконг, Британію та Чехію. Але правдою є те, що світові міграційні потоки скеровані в один бік, і об'єктивно щасливі країни – це ті, до яких прагнуть приїхати громадяни інших. А бідкатися інтерв'юерам можуть і багаті.

Крім того, безнадійно бідні нації можуть почуватися щасливішими, бо не знають іншого стану. Українці ж бачили кращі часи. А бути спочатку заможнішими, а потім біднішим – гірше, ніж бути бідним постійно.

Але не варто думати, що фраза "щастя починається з багатства", це якась самоочевидна банальщина. Буквально поруч із нами живе суспільство, яке досі переконано, що "гроші – не головне". А головне – це велич™ і духовність™. Про рівень духовності™ якнайкраще свідчить кількість дитбудинків (у Росії – 1500, у США – 0). А щодо величі™, то, як сказав би на це Степан Бандера, якщо вони з-поміж величі™ й багатства обрали велич™, то спочатку вони залишаться без багатства, а потім і без величі™.

Друге. Ми бідні, бо в нас немає великого прошарку малих підприємців. Це також не є самоочевидним. До XVII століття майже всі думали, що багатство залежить від площі оброблюваної землі. У XVIII – що від балансу зовнішньої торгівлі. У XIX й першій половині XX – від рівня промислового виробництва. І лише сьогодні зрозуміло, що заможне суспільство – це таке, яке нагадує піраміду. Мала кількість великих корпорацій зверху та якомога більше дрібних підприємців унизу. Перше в нас так-сяк вибудуване. З другим біда.

Третє. У нас мало підприємців, бо в нас криві закони й немає правосуддя. Якщо бізнес не можна відкрити максимум за тиждень, а закрити за день, якщо держава бере з підприємців не лише податки, а й данину (пожежники, поліція, донедавна санстанція), якщо будь-якої хвилини твою справу можуть рейдернути тітушки конкурента чи урядові маски-шоу – годі чекати на розвиток. А ще якщо після цього всього не вдасться виграти суперечку в суді. Суди в нас або керуються телефоном згори, або самі є ще тими хабарниками. Простіше закинути справу назавжди. З тієї ж причини до країни не приходять іноземні інвестиції – зависокі ризики.

Четверте. У нас криве законодавство й немає правосуддя. Бо так голосують депутати – за безглузді закони. А за хороші закони голосують погано. Кабмін і президент теж рідко вносять нормальні ініціативи, зате дурнуватих – море. У нас немає податку на виведений капітал, а поліція "кришує" не легалізовані законом секс-роботу ігральні автомати. А Житловий кодекс досі починається зі згадки про Леніна!

 

П'яте. Депутати голосують через дупу, бо так їм наказують олігархи – реальний панівний клас в України. Кількадесят людей, які набули статків у 90-х завдяки розпилу "золота партії" або кримінальним методам, не можуть і не хочуть опинитися в умовах вільної конкуренції. Державна годівниця, схеми, монополії – оце їхнє. Чесні правила гри – ні. Тому олігархічний консенсус, який склався за доби другого президента, блокує будь-які суттєві зміни на краще. Убогість пересічних їх не турбує.

Шосте. У нас досі є олігархічний консенсус, тому що державна влада є породженням олігархії та боїться її. Щоб обратися депутатом чи президентом, щоб вести широку партійну діяльність, потрібні гроші. І чималі. Заробити їх чесно важко в принципі (див. п. 3), а в молодому віці – неможливо. Тому більшість політичних проєктів, як індивідуальних, так і колективних, створюється за гроші олігархів. Винятки є, але поки вони не надто впливають на наше життя. Тож потім петрушки в парламенті голосують так, як скажуть боси. А якщо заведений у парламент депутат починає вибрикувати, то його завжди можна позбавити доплат у конверті. А в крайньому разі й можливості переобратися.

Президенту легше, але за традицією кожен посідач цього крісла або сам є або стає олігархом, або губить рейтинг у боротьбі з ними.

Сьоме. Влада боїться воювати з олігархами, тому що в тих є компромат. Ну, бо якщо ти живеш на олігархічні гроші, то й компромат на тебе знайдеться. А як немає, то завжди можна вигадати. Аж до вбивства брата. Ще можна вигадати втраченого в дитинстві брата-близнюка, і ніхто не помітить різниці. І навпаки, олігархи через телевізор приводять політиків до влади, розповідаючи про них казки електорату.

Восьме. Казки та компромат настільки ефективні, тому що їх поширюють телеканали, газети, а віднедавна – ботоферми. Завдяки їм наш богоспасенний народ і так не привчений радянською владою відповідати за себе самостійно, потрапляє в пастку ілюзій. Бо майже всі політики опосередковано, а деякі прямо закликають голосувати серцем. Вимкнути голову. А завдяки певним особливостям нашого мозку ми сприймаємо позитивно те, із чим добре знайомі, та мало відрізняємо реальні події від вигаданих. Якщо по телевізору щодня крутити табуретку, то за неї проголосують на виборах.

Дев'яте. У результаті президенту вигідніше домовитися з олігархами. Бо спроба відібрати в олігархів телевізор запускає одночасно хвилю компромату й голосіння про свободу слова. На жаль, активно підтримувану корисними ідіотами на Заході, у яких боротьба з олігархами була виграна ще 100 років тому. А так президент зберігає свій рейтинг, а вони – криве законодавство й ручні суди, завдяки яким і далі збагачуються. Народ, як і раніше, має ілюзію вибору, насправді голосуючи за телевізійну картинку.

Десяте. Отже, позбавлені телевізором можливості мати краще життя, але завдяки йому впевнені, що воно можливе, українці біднішають і від цього впадають у депресію. Збагачення за останні 30 років відбувалося лише двічі. Це сталося за двох президентів, які не спиралися на олігархічний консенсус, а піднялися на хвилі патріотизму і громадської ініціативи. Але рейтинги обох були знищені телевізором, з якого невпинно говорили про удаване зубожіння, після чого відбувалася зміна влади й розпочиналося зубожіння реальне.

Що робити?

Відповідь є, але вона нікому не сподобається. Потрібен президент-камікадзе (тільки справжній, а не просто "куля в лоб" на словах). Прийшовши до влади, він / вона має чітко усвідомити, що це буде перший і останній термін, після чого ухвалити в Раді закон про деолігархізацію медіа. Телевізор не має належати жодному великому бізнесмену. Навіть йому самому чи їй самій. Рейтинг буде знищений атакою у відповідь, зате наступник зможе прийти до влади, не озираючись на господарів кнопок на пульті. Потім з'явиться шанс привести до пуття закони й визволити суди, запустити бізнес та ощасливити народ.

А от де знайти такого камікадзе, я не знаю. Тож, боюся, влада телевізора й бідність населення в нашій країні триватиме ще довго.

×