Україна може стати мачухою для окупованих територій

Чи чекають нас у Криму й на Донбасі?

Українці - не унікальний народ. Від розділу Австро-Угорщини минуло більш як 100 років, а все одно деякі угорці досі не погоджуються із синьо-жовтим прапором над Закарпаттям. Про непевність кордонів і крихкість миру на Балканах і говорити зайве. Нам у цьому випадку простіше. Що б там не казали росіяни - Крим з Донбасом є міжнародно-визнаними українськими територіями. Однак було б щонайменше наївно, а то й небезпечно заплющувати очі на існування чималої кількості людей, які думають інакше. А точніше – значного числа формально українських громадян, які не бажають повернення їхньої малої батьківщини під владу України.

З іншого боку, багато хто з дописувачів на підконтрольній Києву території забуває святе правило доби раннього інтернету – "відучуємося говорити за всіх". Звинувачувати усіх без винятку жителів Криму й Донбасу в участі в "референдумах", отриманні російських паспортів тощо, а потім зловтішатися з їхніх проблем – неправильно. Не в моральному, а саме у фактологічному сенсі (про це йтиметься нижче).

Ну і, нарешті, неправі ті "миротворці", котрі всерйоз заохочують не псувати картинку про Україну в очах жителів окупованих територій. Чому? Тому що, по-перше, навіть якщо б по наш бік лінії розмежування мешкали лише янголи, російське телебачення все одно б показувало їх чортами. А по-друге, тому що не настрої населення, а російська зброя не дає повернутися Криму з Донбасом додому.

То хто ж правий, якщо всі помиляються? Відповідь така – ті, хто усвідомлює усю складність ситуації, а не намагається представити її у чорно-білих тонах. Поясню це детально на прикладі Криму, а потім коротко проаналізую відмінності ситуації на Донбасі.

Отже, що найголовніше, населення Криму – найбільш неоднорідна регіональна громада в Україні. І це створює як виклики, так і можливості. АРК і Севастополь – єдині адміністративні одиниці вищого рангу, в яких етнічні українці становлять меншість, а переважають росіяни. Півострів лідирує за кількістю власне уродженців Росії (19% в АРК та 27% у Севастополі), наступною є Луганщина всього із 13%. Крим є домом для 12% кримських татар – ніде більше корінний народ не становить такої великої частки.

Це все означає, що не існує і не може існувати жодних "кримчан у вакуумі". Є складне мереживо різних етнічних, релігійних та політичних груп, які по-різному ставляться до України.

Судіть самі. За офіційними даними, в АРК 96,77% учасників "референдуму" 2014 року підтримали "приєднання" Криму до Росії за явки 83,1%. У Севастополі за "приєднання" до РФ проголосували 95,6% виборців за явки 89,5%. Однак враховуючи, що "референдум" проводився в умовах окупації, не лише визнавати, а навіть довіряти його "результатам" немає жодних підстав. Безумовно, певна частина жителів півострова, передусім етнічні росіяни й переселенці, завжди підтримувала ідею приєднання до Росії. Але їхня кількість ніколи не була надто велика. 1994 року в кримському парламенті однозначно "заросійськими" були 58 депутатів зі 100; 1998-го – шість депутатів; 2002-го – п'ять депутатів; 2006-го – 23 депутати; 2010-го – вісім депутатів. Домінуючі тут комуністи та регіонали, попри всю свою риторику, були передовсім українськими партіями ("Техас повинні грабувати техасці"). Спостерігалося поступове й неухильне зниження популярності "російської ідеї" в політичному просторі.

Згідно з дослідженням Центру Разумкова, 2008 року за вихід Криму зі складу України та приєднання до Росії висловилися 63,8% жителі Автономної Республіки і 72,4% севастопольців. Поквартальні звіти Програми розвитку ООН у Криму свідчать про зниження частки прибічників приєднання з 70% до 65% у період з 2009-го по 2011 роки. Проте, коли респондентам ставили дещо інакше сформульоване питання про оптимальний статус Криму, кардинально змінювалася і картина відповідей: лише 43–45% висловлювалися за перетворення АРК на суб'єкт Російської Федерації, а 26–32% – за збереження автономії у складі України. За даними Research&Branding Group, 2012 року кількість кримчан, які виступали за український статус півострова, уперше перевищила кількість прихильників російського статусу у співвідношенні 40% проти 38%. Опитування Інституту Геллапа зафіксували зниження питомої ваги прибічників передачі Криму до Росії з 33% у жовтні 2011-го до 23% у травні 2013 року. За даними Київського міжнародного інституту соціології, 2013-го 36% кримчан підтримували об'єднання України з Росією, а в лютому 2014 року – 41%.

Тобто на момент початку російської окупації лише приблизно 40% кримчан (кожен уродженець Росії та стільки ж місцевих совків) справді її вітали.

 

Кількість проукраїнських жителів Криму визначити складніше, але теж можливо. Грубо припустимо, що такими є майже всі кримські татари (неповні 12% мінус не більше десятої частини "перебіжчиків"). Також запишемо до цієї групи більшість українців, які не змінили свою ідентичність під час "перепису" 2014 року. Якщо 2001 року українцями себе назвали 24%, то 2014 року – 15%. Нехай якийсь відсоток з них – за союз з Росією. Але були і росіяни, і представники інших народів, для яких саме Україна стала Батьківщиною.

Тож з більшою чи меншою вірогідністю ми можемо казати про 25% кримчан, які анексію не сприйняли.

Решту, як завжди, становило "болотце", для якого вартість ковбаси завше була важливішою за прапори над урядовими будівлями.

За минулі сім років, одначе, відбулися суттєві зміни. Хоча формально населення півострова змінилося мало, насправді його залишили не менше 200 тис. людей (переважно проукраїнських та частково нейтральних поглядів). Натомість прибули більше пів мільйона виразно проросійських насельників з Росії та окупованого Донбасу. Один лише Севастополь має 450 тис. офіційних і 700 тис. реальних жителів.

Це все означає, що реальна база підтримки у Кремля збільшилася до понад 50% кримчан, а проукраїнська "опозиція" зменшилася до 15%.

Зрозуміло, що це все само по собі нічого не значить у справі повернення Криму під повний український суверенітет – як нічого не вартувала думка кримчан 2014 року. Коли в Росії станеться колапс зразка 1991-го, тоді над півостровом знову замайорять українські прапори.

Але проблему це не знімає. Нехай якась частина прибулих росіян, зрозумівши, до чого все йде, повернеться до Росії. Однак будуть й ті, кому відступати нікуди. Ясно, що без українських паспортів вони не матимуть права голосу. Але чи вистачить у Києва металу в серці, щоб позбавити їх незаконно набутої власності? А якщо вони опиратимуться зі зброєю? А якщо просто вестимуть агітацію серед ватників з тризубами у паспортах? Примусове виселення?

Так, якась частина українців знову приїде на півострів. Але далеко не всі захочуть тут жити й далі. "Болотце" розколеться – когось так втомить Росія, що вони зустрічатимуть українські танки квітами. Але будуть і ті, чиї мізки безповоротно викривила російська пропаганда.

Отже, жоден план з реінтеграції колишніх окупованих територій не буде мінімально реалістичним без усвідомлення діагнозу: половина населення Криму буде зустрічати українців як нових окупантів, а не визволителів. І потрібно вже зараз відповісти на питання, якою мірою і кого карати за колабораціонізм, та коли повертати вибори Але задумується хтось сьогодні у владі над цим? Навряд.

На Донбасі ситуація дещо інша. З одного боку, там менше і етнічних росіян, і народжених у Росії. А ще туди значно менша російська імміграція. Тобто базові показники підтримки повинні бути на користь України. Але, з іншого боку, там триває війна. А вона завжди озвірює серця навіть тих, хто не бере у ній безпосередню участь. А як бути з тими, хто служить у підрозділах так званих ДНР і ЛНР? Питання навіть не у тому, що робити з ними. Нехай вони втечуть чи загинуть, або просто сядуть надовго. Що ж буде з їхніми дітьми? Що матері будуть розповідати синам і дочкам, які натраплять на батьківський мундир "ополченця" у шафі? Без загальноукраїнського наративу, який би давав шанс і цим людям знайти своє місце після окупації, реінтеграція Донбасу неможлива. Точніше, і там, і в Криму замість примирення почнеться нове зведення рахунків і постане царство помсти.

Тож, хай мені пробачать цю єресь, я вважаю повернення окупованих територій України меншою проблемою порівняно з їхнім переулаштуванням після війни. І без усвідомлення, що там на нас чекають не всі, і без розуміння того, що з цим робити, деокупація зробить тільки гірше.

Бо якщо просто повернутися до стану 2014 року і не винести жодних уроків з новітньої історії, то це означатиме, що тисячі українців загинули у цій війні дарма.

×