Коли я вчилася в школі, вчителька Ольга Василівна називала нас турками, коли хотіла налаяти. Це було дуже мило, бо деякі інші вчителі не соромилися "ідіотів", "дебілів", "придурків кончених". Так що ми не особливо заперечували проти "турків", тим більше що Ольга Василівна нас любила.
Справжніх турків серед нас не було, і молдаван також. Нам тоді й на думку не спадало, що є країни, де тупа національність в анекдотах — українці, й це дуже неприємно відчувати на своїй шкурі.
Але Емрі — справжній турок. Проте хоч він і не знає про визначення Ольги Василівни, говорити про це трохи соромиться. Представляється так:
— Я — Емрі, живу на півночі Лондона, слухаю Боба Ділана, працюю дизайнером.
Він іще не розуміє англійського гумору. У якійсь компанії кілька британців у краватках почали кпити зі свого друга в драних джинсах — мовляв, що так по-бідняцьки вдягся? Емрі скипів і став на захист джинсів. Англійці зніяковіли. "Драні джинси", мабуть, був найбагатший з усіх, через це й жарт був смішний. Але як це поясниш? Вони спитали, звідки він.
Півроку тому він жив у Стамбулі й мріяв про Лондон
— З тієї ж планети, що й ви, — сказав Емрі.
Іще півроку тому він жив у Стамбулі й мріяв про Лондон. Збирався сюди разом із другом. Але той почав сумніватися. Мовляв, а де ми там знайдемо роботу? А що, як доведеться шукати її тижнями чи місяцями?
Емрі сказав: значить, твоя мрія не досить сильна. Друг залишився щирим турком, Емрі переїхав і знайшов роботу дизайнера за кілька місяців. Тепер він живе на півночі Лондона разом із трьома мільйонами інших різношерстих прибульців. Багато хто з них також слухає Боба Ділана і працює дизайнером.
Емрі тепер такий, як усі. Тільки турок.
1 
1
Коментарі
19